БОГ СТАВИТЬ ВСЕ НА СВОЇ МІСЦЯ

 |  Вівторок, 19 березня 2019 10:46

19 березня: Мт 4,23 5,13.

Бог завжди по стороні скривдженого, нещасного, переслідуваного. Завжди по стороні того, хто намагається бути вірним йому, вірним його слову, його принципам, його (єдиній) правді/справедливості. І це таке собі перевернення чи розставлення на свої місця. Бо людина покликана бути щасливою, перебуваючи в гармонійних, правильних відносинах з ним і з ближнім. Гріх вносить свої «корективи», перекручує реальність. Через гріх ті, які чинять за власними амбіціями, застосовуючи силу, примус, обман, маніпуляцію, здобувають нібито привілеї, особливий статус, нерівні з іншими можливостями. І виглядають щасливими і благословенними в очах тих, які страждають. А ті, які тримаються Бога, часто є якраз вбогими, переслідуваними, голодними і спрагненими правди, плачучими.

Бог завжди на стороні таких скривджених несправедливістю і зловживанням своїм становищем. Вже на самих початках ми бачимо це в розповіді про те, як Бог приймає з уподобанням жертву Авеля, який, будучи молодшим, був менше доцінений батьками, ніж первісток Каїн (пор. Бт 4,1-16). І це один з принципів, який не тільки присутній в численних біблійних розповідях Старого Завіту, і нерідко сповнений в історії у свій час і спосіб, але реалізацію якого в дуже яскравий спосіб бачимо в Новому Завіті: Христос, який вибирає на своїх учнів і спадкоємців Божого життя простих рибалок і грішних людей, на яких інших дивилися як на проклятих Богом (митаря, наприклад) і т. д. Бо «Думки бо мої – не ваші думки, і дороги ваші – не мої дороги, – слово Господнє. Бо так, як небо вище від землі, так мої дороги вищі від доріг ваших і думки мої вищі від думок ваших» (Іс 55,8-9). А апостол Павло дуже влучно підкреслює: «Коли юдеї вимагають знаків, а греки мудрости шукають, – ми проповідуємо Христа розп'ятого: – ганьбу для юдеїв, і глупоту для поган, а для тих, що покликані, – чи юдеїв, чи греків – Христа, Божу могутність і Божу мудрість. Бо, нібито немудре Боже – мудріше від людської мудрости, і немічне Боже міцніше від людської сили. Погляньте, брати, на звання ваше: не багато мудрих тілом, не багато сильних, не багато благородних; але Бог вибрав немудре світу, щоб засоромити мудрих, і безсильне світу Бог вибрав, щоб засоромити сильних, – і незначне світу та погорджене Бог вибрав, і те, чого не було, щоб знівечити те, що було, щоб жадне тіло не величалося перед Богом» (1 Кр 1,22-29).

Бог все ставить на свої місця. У свій спосіб, у відповідний час. І тим, які вбогі духом, голодні правди, переслідувані і т. д. – звіщає Добру Новину, що в Христі вони покликані (і здатні) знайти справжнє блаженство, а не ілюзію скороминучого щастя і пустої радості, за якою так ганяються ті, для яких Бог не є Господом.

Бог все ставить на свої місця. І ми покликані зайняти правильну сторону – вірність Божому слову, яке ніколи не буває пустим, безсилим і безплідним: «Як дощ і сніг сходить з неба і не повертається туди, але напуває землю, щоб вона родила й ростила та давала насіння тому, хто її обсіває, і хліб тому, хто їсть, отак і моє слово, що виходить у мене з уст, не повертається до мене порожнім, але чинить те, що я хочу, довершує те, за чим я його вислав» (Іс 55,10-11).

P. S. До речі, зацитована глава з книги пророка Ісаї в дуже яскравий спосіб перегукується з цим євангельським уривком. Вона починається словами «Ой, всі ви спрагнені, йдіть до води, навіть і ті, в кого грошей нема! Ідіть, купуйте й споживайте! Ідіть, купуйте без грошей, без плати, вино та молоко! Навіщо ви витрачаєте гроші на те, що не є хліб, і вашу працю на те, що не насичує? Слухайте мене уважно, і будете їсти те, що добре, і душа ваша розкошуватиме у ситі. Прихиліть ваше вухо і прийдіть до мене, слухайте, і душа ваша буде жити!» (вв.          1-3а), і завершується так: «Так! Ви вийдете веселі, вас приведуть у мирі. Гори й пагорби гукатимуть веселі перед вами, всі дерева в полі плескатимуть у долоні. Замість тернини ростиме кипарис, замість кропиви – мирт. Це буде на Господню славу, на вічний пам'ятник, який не буде знищений ніколи» (вв. 12-13).

І коли пророк звіщає: «Ось ти прикличеш народ, якого ти не знаєш; народ, який тебе не знає, прибіжить до тебе заради Господа, Бога твого, і заради Святого Ізраїлевого, бо він тебе прославив» (в. 5), то бачимо сповнення цього пророцтва в даному уривку Євангелія від Матея: «І ходив Ісус по всій Галилеї, навчаючи по їхніх синагогах, звіщаючи Добру Новину про Царство й вигоюючи всяку хворобу й всяку недугу в народі. Чутка про нього розійшлась по всій Сирії, і приносили до нього всіх хворих на різні недуги, знеможених стражданням, біснуватих, сновид, розслаблених, і він оздоровлював їх. А йшла за ним велика сила людей з Галилеї, з Десятимістя, з Єрусалиму, з Юдеї та з Зайордання» (Мт 4,23-25).

Тому хочу завершити ці роздуми центральним закликом Іс 55: «Шукайте Господа, покіль його можна знайти! Взивайте до нього, покіль він близько!» (в. 6).

о. Назар Саврас, редемпторист

КОЛИ БРАТ ЗАВИНИТЬ ПЕРЕД ТОБОЮ…

 |  Понеділок, 18 березня 2019 10:19

18 березня: Мт 18,10-20.

Бути християнином – це бути учнем і послідовником Христа. У всіх сферах життя і у всіх випадках. Не лише тоді, коли це вигідно, а й тоді, коли це нелегко і невигідно. Не лише тоді, коли це йде нога в ногу з людською логікою і загальноприйнятими нормами, а й тоді, коли християнські цінності і принципи йдуть врозріз з логікою світу цього.

В сьогоднішньому уривку Євангелія від Матея Ісус не тільки розповідає притчу про заблукану вівцю і турботливого, жертовного пастиря, а й ставить його як приклад для всіх своїх учнів. Те, як пастир ставиться до заблуканої овечки, має бути способом ставлення до заблуканих членів християнської спільноти: не поставити хрест на людині, яка діє всупереч Божому слову і засадам здорового життя спільноти, а використовувати всі можливі способи, щоб таку людину привернути до правди і життя, дарованого Христом. Так, як в нашого Небесного Отця «немає волі, щоб загинув один з тих малих», так і в нашій поведінці і способі життя не повинно бути бажання відкинути когось, хто віддаляється від правди, від спільноти, від добра. Це і означає любити свого ближнього, як себе самого, і любити своїх ворогів.

«А коли брат твій завинить супроти тебе…» – і далі йде перелік способів поведінки щодо нього. І всі варіанти, один за одним, є спрямовані на те, щоб його повернути, щоб його знову здобути як брата. Якщо не вдається віч-на-віч дійти до миру, то слід вдатися до помочі інших, які можуть бути свідками (тими, які будуть виступати за примирення, за дотримання правди і справедливих відносин). Якщо і це не допомагає – йти далі, звертатися до Церкви, до всієї християнської спільноти. І навіть якщо це не дає результату – «нехай буде для тебе як поганин і митар». І це важливо розуміти в правильному сенсі. Митарі і погани – ті, які були поза спільнотою вибраного Божого народу. Але, що надзвичайно важливо, Боже слово не відкидає їх, а закликає через приклад вірного Богові життя його народу приєднатися до нього, увійти в Союз з Богом і бути його дітьми також.

В першому листі до коринтян Павло пише: «Хіба не знаєте, що трохи закваски заквашує усе тісто? Усуньте стару закваску, щоб ви були новим тістом, так, як ви і є прісні, бо Пасха наша, Христос, принесений у жертву. Отож святкуймо не у старій заквасці, ані у заквасці злоби і лукавства, а в опрісноках чистоти й правди. Я вам писав був у листі не мати стосунків з розпусниками, – не взагалі з розпусниками цього світу, чи то з зажерливими, чи з грабіжниками, чи з ідолопоклонниками, бо вам довелося б вийти з цього світу. А написав я вам, щоб ви не мали зносин з тим, що, називаючи себе братом, є розпусник чи зажерливий, чи ідолопоклонник, чи злоріка, чи п'яниця, чи грабіжник; з таким – навіть не їсти! Чого б я мав тих, що осторонь, судити? Хіба ж ви самі не судите тих, що з нами? Тих же, що осторонь, Бог буде судити. Виключіть злого з-поміж себе!» (1 Кр 5,6-13).

Але початок цих слів пояснює, що це означає – яка ціль такого ставлення: «Взагалі чути між вами про розпусту, і то про таку розпусту, якої і між поганами нема – що хтось має за жінку батькову жінку! Ви ж наповнилися гордощами, хоч повинні б сумувати, щоб виключити з-поміж себе того, хто допустився цього вчинку! Бо я, – неприявний тілом; але присутній духом, – уже засудив, немов би був присутній, того, хто таке вчинив, коли в ім'я Господа нашого Ісуса зберетесь ви і дух мій, силою Господа нашого Ісуса видати такого сатані на погибіль тіла, щоб спасся дух у день Господній» (1 Кр 5,1-5). Тобто мова йде про такий собі радикальний, хірургічний підхід до оздоровлення/вилікування хворого органу, члена єдиного тіла – Тіла Христового, яким є Церква (пор. 1 Кр 12,12-27).

Слова Христа, над якими сьогодні застановляємося, є заклик не здаватися. Навіть якщо такий брат опирається примиренню, ми як учні і послідовники Христа не маємо здаватися, а йти до кінця – використовувати всі способи творити мир і єдність. Навіть якщо вони іноді болючі і неприємні, якими бувають певні способи лікування. І те, чи відповідає наше ставлення до «брата, який провинився супроти мене», є чудовим індикатором нашої віри. «Бо Син Чоловічий прийшов спасти те, що загинуло» (Мт 18,11)ю Тож чи готові ми йти далі за межі людської логіки і звичних нам способів ставлення до інших – за словом Божим? Так, це нелегко, але не варто забувати і недооцінювати силу Духа Божого, який нам даний і який веде нас настільки, наскільки ми йому відкриваємося.

о. Назар Саврас, редемпторист

ХТО КЕРУЄ СВІТОМ?

 |  Четвер, 14 березня 2019 15:07

14 березня: Мт 7,7-11.

Кожен великий піст у церковному році має дві основні риси – покаяння і навернення. Це час і нагода глибше очиститися з гріхів і наблизитися до Господа Бога. Щоб це здійснити, молитва і читання Святого Письма мають допомогти нам краще пізнати Ісуса і себе, зрозуміти, ким є Христос для мене, яке місце займає у моєму житті та ким є я, для чого насправді живу на землі. 

Піст – це не тільки обмеження в їжі не споживати певних страв і напоїв, не веселитися й бути присутнім у церкві на молитвах Великого посту. Це час молитовної і розумової праці над собою. Щоб покаятися за гріхи, очиститися з них, потрібно пізнати стан своєї душі, духовного життя. Для цього потрібно знати й розуміти Божу правду, науку, щоб побачити, що віддаляє мене від Ісуса та Його любові. Тому першочергове завдання кожного посту, зокрема молитви й роздумів над тестами Святого Письма Божими правдами, словами Ісуса Христа помогти нам отримати об’єктивну інформацію, реальну картину наших стосунків з Богом. Тоді перед нами відкривається поле конкретної праці над   собою. 

Молитовна й розумова праця над собою під час посту мають сприяти глибшому закоріненню Божих правд у нашій свідомості та служити зміцненню волі жити ними. Господь, створивши людину – чоловіка й жінку, сказав до них: «Будьте плідні й множтеся і наповняйте землю та підпорядковуйте її собі» (Бт 1, 28). Та нажаль сьогодні у світі все відбувається навпаки. Замість того, щоб встановлювати в ньому порядок відповідно до Божих правд, світ диктує людині свій порядок життя. Багато людей стають залежними нині від різних сучасних орієнтацій, поглядів на життя: нетрадиційної медицини незрозумілого походження, викривленого розуміння гідності людини (фемінізму, гендерної ідеології), комп’ютерних ігор, фальшивих пророцтв, матеріальної вигоди (багатства, грошей), людської слави (становища, популярності, моди, тілесної краси). Як ця правда світу глибоко закорінена в людській свідомості. 

Коли християнин так розуміє своє щастя, не уявляє собі життя без цих речей, тоді не він і не Христос через нього керує світом, а світ (диявол) керує ним. Якщо таким чином правда світу панує над нами, тоді наша віра мертва, Ісус не має можливості увійти в наше життя, впорядкувати його й наповнити своїм добром.

о. Михайло Чижович, редемпторист

БОГ – БІЛЬШИЙ ЗА БУДЬ-ЯКУ ТЕМРЯВУ

 |  П'ятниця, 08 березня 2019 13:49

7 березня: Лк 23,44-56.

Бог часто діє в парадоксальний, на наш погляд, спосіб. І це створює для нас труднощі з тим, щоб розуміти Божі діяння і відкриватися на них. «Було вже близько шостої години, і темрява по всій землі настала аж до дев’ятої години, бо затьмарилося сонце; а й завіса храму роздерлася посередині» (Лк 23,44-45). Це космічні чудеса, які супроводжують т. зв. «день Господній», який є днем перемоги Ягве над всіма противниками Бога і його люду. Не так драматично читати цю розповідь євангелиста про останні години життя Ісуса і його смерть, але, мабуть, зовсім по-іншому це сприймали очевидці і учасники. Парадоксально тут, бо день перемоги Господа насправді був днем його смерті. Темрява, роздерта завіса храму, смерть – це те, що вказує на руйнування, на поразку. Але такий шлях Божої перемоги – через темряву до світла, через смерть до воскресіння і життя, через смуток і біль до радості і щастя.

Що важливо винести з роздумів над цим Євангелієм? Перше, на що хочу звернути увагу – це сама темрява. Темрява, яка настає, коли Господь розп’ятий. Коли людина/світ зрікається Бога, відвертається від нього – настає темрява: ніякого світла, ніякої справжньої радості, неможливість вільно рухатися, жити, щось робити. Життя людини без Бога є темрявою, навіть якщо сама людина цього не розуміє.
Друге – це те, що навіть якщо наше життя набирає відтінку темряви (якщо воно більше схоже на смерть, на безрадісну агонію), але ми намагаємося бути вірними Богові і його слову – в цій темряві ми є не переможеними, а переможцями. Не менш парадоксально з чисто людського погляду є те, що відбувається по іншу сторону, з іншими персонажами цієї розповіді: сотник, бачачи це, починає прославляти Бога і визнає Ісуса «праведним чоловіком», люди-очевидці повертаються додому з каяттям (б’ючи себе в груди), Йосиф Ариматейський перестає боятися і сміливо займається похороном Ісуса. А далі – все ще попереду для апостолів та інших
учнів.

Ми всі (чи принаймні більшість з нас) десь на підсвідомому рівні боїмося темряви. І ми всі боїмося такого життя, яке схоже на темряву, а не на світло. І якщо це не та темрява, яку ми самі обираємо через гріх, то в темряві ми маємо унікальну нагоду зустріти Господа – зустріти справжнє Світло. Маємо унікальну нагоду пізнати Бога не поверхнево, а глибинно – як того, хто увійшов в найглибшу темряву нашого буття, в нашу найглибшу рану, в нашу смерть. Щоби нас зцілити, повернути до життя, щоби освітити нас і наше життя. Пізнати Бога, який так нас любить, що не зрікся нас, грішних, невірних, невдячність, а своєю вірністю до смерті спасає        нас.

Це Євангеліє є запрошенням для кожного з нас не втрачати надії навіть в найбільшій темряві нашого життя. Надії на Бога, який спасає. На Бога, в якого все «під контролем», навіть якщо нам так не здається. Бог – більший за будь-яку темряву!

о. Назар Саврас, редемпторист

НІ – СТРАХУ І БАЙДУЖОСТІ!

 |  Субота, 02 березня 2019 10:25

2 березня: Лк 21,8-36.

Боже слово завжди має свою логіку, послідовність, впорядковані акценти. Сьогодні на Літургії ми читаємо уривки з 21 розділу Євангелія від Луки – текст, поданий в апокаліптичному стилі, який часто викликає багато непорозумінь та маніпуляцій, якщо слова виривати з їхнього контексту.

Глядіть, щоб вас не звели: багато бо прийде в моє ім'я і буде казати: Це я, – і: Час наблизився. Не йдіть слідами за ними. Коли почуєте про війни та розрухи, не страхайтеся, бо треба, щоб це сталося спершу, але кінець не зараз. […] І будуть знаки на сонці, місяці й на зорях, а на землі переполох народів, стривоження шумом моря та його хвилями. Люди змертвіють від страху, очікуючи те, що на світ надійде, бо захитаються небесні сили. Тоді побачать Сина Чоловічого, що йтиме у хмарі з силою і славою великою (Лк 21,8-9.25-27).

Чимало людей лякають ці слова. Але якщо читати/слухати далі, ми чуємо:

Зважайте на самих себе, щоб часом серця ваші не обтяжилися обжирством, пияцтвом та життєвими клопотами, і щоб той день не впав на вас зненацька, немов сітка, бо він прийде на всіх, які живуть на поверхні всієї землі. Будьте чуйні, отже, і кожного часу моліться, щоб мати змогу уникнути всього того, що має збутися, і стати перед Чоловічим Сином (Лк 21,34-36).

Щоб краще зрозуміти, пропоную пригадати собі більш відомі слова Христа:

Не журіться про життя ваше, що їстимете, ані про тіло, в що вдягнетеся; бо життя більше від їжі й тіло від одежі. Гляньте на круків, що не сіють, ні жнуть; нема в них ні комори, ні стодоли, а проте Бог їх годує. Оскільки більше варті ви від птахів! Хто з вас, трудившись, може додати до віку свого хоча б один лікоть? Коли, отже, і це найменше понад вашу силу, чому клопочетесь про інше? Погляньте на лілеї як ростуть: не працюють і не прядуть, а, кажу вам, що навіть Соломон у своїй славі не вдягався так, як одна з них. Коли, отже, траву на полі, що сьогодні стоїть, а завтра буде кинута до печі, Бог отак одягає, то скільки більше вас, маловіри! І не побивайтесь, що вам їсти та що пити, і не клопочіться! Бо того всього шукають народи цього світу; Отець же ваш знає, що вам воно потрібне. Отож, шукайте його Царства, а це вам додасться. Не бійсь, маленьке стадо, бо вашому Отцеві вподобалося дати вам Царство… (Лк 12,22-32).

Обидва уривки подані в однаковій моделі. Обидва є закликом не боятися, не турбуватися про те, що не залежить від нас, натомість – бути сумлінними в тому, що в наших руках, до чого ми покликані – «шукати» Божого Царства і бути вірними покликанню до святості. Застереженням перед двома хворобливими станами, перед якими вразливі усі ми – страхом і байдужістю: страхом перед тим, що не варте страху, і байдужістю до того, що є справді важливе.

«Глядіть, щоб вас не звели: багато бо прийде в моє ім'я і буде казати: Це я, – і: Час наблизився. Не йдіть слідами за ними». Таких і сьогодні чимало. Але проповідь страху – це не проповідь Євангелія. Христос не замовчує про кінець, але не на ньому ставить акцент. Він говорить про тепер. Спасіння – це не щось далеке і абстрактне, це – теперішня реальність, до якої ми запрошені і яка нам дарована. В його проповіді Царство Боже – це не те, що колись прийде, це те, що вже є між нами і в нас. Він не лякає кінцем світу, а звертає увагу на те, що ми вже живемо в «останніх днях»; він закликає жити вже сьогодні відповідально.

Очевидно, що і апостоли, проповідуючи Євангеліє, також не ставили надто сильного наголосу на «кінець». Принаймні не так, щоб він лякав, лише – давав надію і силу йти щоденно вперед. В Новому Завіті маємо листи Павла до солунян, присвячені темі «кінця світу» (повернення Христа), а радше тому, як це співвідноситься зі щоденним життям. І чи не є це свідченням того, що, проповідуючи особисто солунянам, він не надто акцентував на цьому. Бо апостол не писав листи просто так, а лише при потребі. Чи не тому виникла ця потреба писати адресатам про повернення Спасителя, що вони не зрозуміли його правильно, що не так багато часу і уваги було приділено тому, що є не основним, а другорядним?

Нема потреби боятися «кінця світу», другого приходу Спасителя. Те, що потрібно – жити щоденно у вірності Божому слову. «Зважайте на самих себе, щоб часом серця ваші не обтяжилися обжирством, пияцтвом та життєвими клопотами, і щоб той день не впав на вас зненацька, немов сітка, бо він прийде на всіх, які живуть на поверхні всієї землі. Будьте чуйні, отже, і кожного часу моліться, щоб мати змогу уникнути всього того, що має збутися, і стати перед Чоловічим Сином» – ці слова є чудесним рецептом від життя в страху перед кінцем. Бо це не наш кінець, а кінець того, що противиться Богові і правді.

о. Назар Саврас, редемпторист

ПРО ЗАБІГАННЯ НАПЕРЕД І ХРИСТОВЕ ВЧЕННЯ

 |  П'ятниця, 01 березня 2019 16:11

1 березня: 2 послання Йоана

Сьогодні для духовної поживи на Літургії Церква пропонує друге послання Йоана. Це дуже короткий текст – в друкованих версіях Святого Письма займає всього одну сторінку. Але містить дуже важливий меседж. Хотів би звернути увагу на кілька основних думок цього листа.

В центрі знаходиться заклик: «Зважайте ж на себе, щоб не втратити те, що ми заробили, а прийняти повну нагороду» (в. 8). Це правда: недостатньо прийняти дар спасіння, в ньому слід прожити все життя, його розвивати і ним ділитися. Бо втрачений дар – ще гірше, ніж взагалі не прийнятий. Інші вірші послання дещо пояснюють, що це означає.

«[…] любімо одні одних! Любов же в тому, щоб жити за його заповідями. А заповідь ця, як ви то чули від початку: щоб ви в любові жили» (вв. 5-6). Любов завжди є в центрі «побожного» життя. Любов є в центрі Христового вчення. Це – його заповідь, яка містить в собі всі інші Божі заповіді і принципи. Бо «Бог є любов, і хто перебуває в любові, той перебуває в Бозі, і Бог перебуває в ньому» (1 Йо 4,16). Це – наше покликання і наша в Христі можливість.

«Кожен, хто забігає наперед і не тримається Христового вчення, той не має Бога. Хто ж перебуває в цьому вченні, той Отця і Сина має» (в. 9). Ми часто схильні до крайнощів. Іноді ми взагалі опираємося Євангелії, життю за Божим словом. А іноді навпаки – доводимо свою «християнську» поведінку до крайнощів. Наприклад, є чимало віруючих людей, які вважають, що знають краще від інших, як правильно жити, поступати, які духовні практики звершувати. «Знають» краще, ніж провід Церкви: священики, єпископи… І для них не важливо, що вчить Церква, що говорить священик, який поставлений для навчання Божого слова і освячення, бо вони «знають краще»: адже «так бабця вчила», десь щось прочитали, щось додумали тощо. Це в певному сенсі також означає «забігати наперед». Однак, Йоан, дуже чітко перестерігає, що той, хто не тримається Христового вчення, «не має Бога», а той, хто перебуває у вченні Христа (а його проповідує Церква через відповідні церковні уряди), той «Отця і Сина має». Так, спасіння – у Христі, який перебуває в Церкві (є її Головою), а не у наших власних молитвах чи інших духовних практиках. Самі себе не спасемо, наші рідні нас не спасуть, та й ми нікого не спасемо. Лише один Спаситель – Христос.

Деякі люди постійно вишукують все нових і нових молитов, порад, можливостей, бо «ті» не допомагають. І це – також крайність. Бо зазвичай це люди, яким бракує витривалої праці над собою. І «старі», традиційні (які іноді видаються банальними) «не працюють» (не дають результату) не тому, що вони погані, а тому що людина не є «вірною в малому», а постійно рветься до чогось більшого, не пройшовши попередніх кроків.

Ще один важливий прояв такої крайності на шляху віри – коли ми ставимо вище за заповідь любові свої внутрішні переживання, скрупульозні (надмірні, нездорові) намагання бути у всьому «досконалими». Коли ми більше переймаємося тим, що в нас з’являються погані думки, що нам не вдається довго зосереджено молитися, що ми не помолилися всіх молитов, які вирішили молитися тощо, але не приділяємо достатньої уваги тому, що перебуваємо в гніві чи сварці з родичом, сусідом, співробітником тощо, чи й тому, як впливає наша поведінка в храмі на інших віруючих. Ми з такою легкістю падаємо на коліна посеред храму на Літургії, навіть не думаючи про те, що цим можемо комусь перешкоджати молитися і бути для інших спокусою. Не кажучи вже про те, щоб зважати на те, які правила є в Церкві…

На завершення роздумів хочу звернути увагу на ще один вірш з цього послання: «Багато бо спокусників поширилось у світі, що не визнають Ісуса Христа, який прийшов у тілі» (в. 7). Звісно, авторові йшлося про дещо суттєвіше. Але й корисно іноді пригадувати собі, що Христос прийшов у тілі – тобто став людиною, як і ми – люди. І якщо він, будучи також людиною, зумів прожити своє земне життя у святості, у згоді з волею Отця, то це означає, що і для кожного з нас це можливо. Більше того – ми до цього покликані! В Таїнстві Хрещення ми стали дітьми Божими, примиреними в Ісусі з ним, ми отримали покликання і силу жити як Божі діти, жити свято. Ми отримали Святого Духа, яким маємо і можемо жити. І якщо хтось каже, що неможливо бути святим, що неможливо жити без гріха – той є спокусником і неправдомовцем. Звісно, нам «легше» знаходити оправдання і відмовки для своїх слабкостей, аніж протистояти їм і перемагати. Нам «легше» переконати себе, що все одно досконалими не будемо, аніж приймати духовне зцілення в Таїнстві Покаяння (Сповіді). Але реальність є та, яку відкриває нам Боже слово, як би ми до неї не ставилися…

«Нехай з нами буде благодать, милосердя і мир від Бога Отця та від Ісуса Христа, Отцевого Сина, у правді та в любові» (2 Йо 1,3).

о. Назар Саврас, редемпторист

СУД НАД СВІТОМ – СУЧАСНІСТЬ

 |  Середа, 27 лютого 2019 14:17

27 лютого: Мр 14,43-15,1; 1 Йо 3,21-4,6.

Сьогоднішнє Євангеліє змальовує нам картину суду: первосвященик і Синедріон намагаються судити Ісуса. Їх суд не правдивий, а швидше – самосуд. «Первосвященики ж і вся рада шукали свідчення на Ісуса, щоб його вбити, та не знаходили. Багато бо свідчило неправдиво проти нього, але свідчення їхні не були згідні» (Мр 14,55-56), – пише євангелист Марко. Але автор, описуючи суд над Ісусом, прагне показати, що насправді суддею є Ісус – Син Чоловічий, «який сидітиме праворуч Всемогутнього та йтиме по хмарах небесних» (Мр 14,62). Саме він виносить вирок цими словами, визнаючи себе невинним, вказуючи на неправоту його «суддів» і те, що відбудеться далі. Таким чином, тут відбувається суд не над Ісусом, а радше над іншими присутніми людьми в цій сцені. Марко показує, як світ (символ грішності, спокуси, зла) сам себе засуджує. Він переможений, «бо більший той, хто у вас, ніж той, хто у світі» (1 Йо 3,4).

Цей суд немов продовжується в історії, включно з нашою. Ми можемо щодня спостерігати і досвідчувати, як світ також намагається звинувачувати християн, щоб їх «стратити» (фізично, психологічно, духовно) – згадати хоча б часи підпілля УГКЦ чи поведінку окупантів на Сході України та в Криму відносно Церкви; як намагається викоренити християнські цінності та правдиву віру в Христа з сердець людей. І ми не можемо бути осторонь цього суду: ми покликані увійти в цей «судовий процес». Більше того, ми всі знаходимося на ньому. Тільки питання в тому, на якому боці: світу, який засуджений своїми поступками, чи Ісуса, який від Бога, який перемагає світ. Євангеліє дуже чітко показує, як поводяться ті, які від світу (які на стороні світу, лукавого): це ті, які несправедливо засуджують Христа, які зраджують і продають його як Юда; навіть апостоли і учні (і цей юнак) в цей вечір поводяться як діти цього світу. Натомість Ісус уособлює тих, які від Бога, які є Божими дітьми: він цілком довіряє себе і своє життя Отцю, мовчить на звинувачення, не воює проти своїх ворогів, говорить правду, навіть якщо вона ріже вухо і виглядає як богохульство.

Саме від цього суду залежить наше майбутнє – який вибір ми сьогодні зробимо. І є тільки один спосіб залишатися по стороні Ісуса, разом з ним, хоч це і важко: шукати не того, що в світі, який проминає, а «вірувати в ім'я його Сина Ісуса Христа й любити один одного, як він дав був нам заповідь. Хто його заповіді зберігає, той і перебуває в нім, а він у ньому» (1 Йо 3,23-24).

о. Назар Саврас, редемпторист

ЧИ БОГ ПОТРІБНИЙ НАМ?

 |  П'ятниця, 22 лютого 2019 12:20

22 лютого: Мр 14,3-9:

«І як був у Витанії, в домі Симона прокаженого, і коли він був за столом, то підійшла жінка з алябастровою посудиною щирого дорогоцінного нарду й, розбивши ту посудину, вилила йому на голову. Деякі обурилися між собою: Навіщо, мовляв, така втрата мира! Таж її можна було продати більш, ніж за триста динаріїв, а гроші бідним дати! І вони ремствували на неї. Але Ісус сказав: Лишіть її. Чого її бентежите? Вона зробила супроти мене добрий вчинок. Бідних бо ви завжди маєте з собою і, коли захочете, можете їм добро чинити; мене ж не завжди маєте. Що могла, те зробила; вона заздалегідь намастила моє тіло на похорон. Істинно кажу вам: По цілім світі, скрізь, де тільки буде проповідувана ця Євангелія, оповідатимуть і те, що вона зробила, на пам'ятку про неї».

Наскільки ми схожі на жінку з сьогоднішнього Євангелія? Наскільки ми щедрі для Христа, Бога? Наскільки Бог для нас цінніший від інших життєвих благ?

Ці питання, звісно, варті нашої уваги і роздумів у тиші сумління. Але, гадаю, щоб відповісти на них щиро, варто поставити собі глибше запитання: наскільки я знаю Господа, і чи взагалі я знаю його: хто він, ким він є для мене, що він для мене робить?.. Бо тільки знаючи Бога і його роль у моєму житті, можу знати його цінність для мене, можу бути щедрим у любові до нього.

Видається, що сьогодні доволі багато людей просто не знають, хто такий Христос – не знають насправді. Десь щось чули, десь щось прочитали, щось пригадують… Сьогодні в нашому суспільстві загалом не заперечують існування Бога. Однак, часто нам подають викривлену інформацію про нього. Або ж взагалі витісняють його з-поміж наших цінностей. І, що найбільш вражаюче, часто це відбувається вдома, в колі сім’ї «віруючих» людей. Живучи так, наче Бог не потрібний, наче його місце – тільки в неділю в церкві, ми самі позбавляємо себе його дарів, і перешкоджаємо нашим дітям і близьким досвідчувати його любов, силу, дароване ним життя в повноті. А потім дивуємося, жаліємося, нарікаємо…

Знати про Бога і знати Бога – це не тотожні речі. Інформація і живий досвід – це не тотожні речі. А все ж Господь кличе нас пізнавати його реального, справжнього, і ділитися досвідом своєї віри з найближчими. Кличе нас досвідчувати глибинного щастя і ділитися з іншими його «рецептом». Без цього нема справжнього християнства, а є лише якась ідеологія, яка не має нічого спільного з реальним життям. Бог і віра в нього втрачає тоді для нас сенс, свою силу. І тоді нам шкода для нього «пахощів для поховання» – свого часу, своїх сил, свого серця. Бо просто-напросто ми не віримо, або наша віра ледь тліє, дотліває…

Господь не змушує. Він просто кличе, він пропонує. Він просить нас бути щасливими по-справжньому, але ми противимося.

«“Писано бо: «Знищу мудрість мудрих і розум розумних знівечу! Де мудрий? Де учений? Де дослідувач віку цього?”. Хіба Бог не зробив дурною мудрість цього світу? А що світ своєю мудрістю не спізнав Бога у Божій мудрості, то Богові вгодно було спасти віруючих глупотою проповіді. Коли юдеї вимагають знаків, а греки мудрости шукають, – ми проповідуємо Христа розп'ятого: ганьбу для юдеїв, і глупоту для поган, а для тих, що покликані, –чи юдеїв, чи греків – Христа, Божу могутність і Божу мудрість. Бо, нібито немудре Боже – мудріше від людської мудрости, і немічне Боже міцніше від людської сили» (1 Кр 1,19-25).

о. Назар Саврас, редемпторист


Сторінка 1 із 18