ДИСОНАНС: ЯК НЕ ЧУТИ БОГА

 |  Вівторок, 14 травня 2019 12:31

14 травня:Йо 6

Вся шоста глава Євангелія від Йоана просякнута різким дисонансом між тим, що говорить/робить Ісус, і як на те реагує народ. В центрі глави є слова Христа: «Я – хліб живий, що з неба зійшов. Коли хтось цей хліб їстиме, житиме повіки. І хліб, що його я дам, це – тіло моє за життя світу» (Йо 6,51). Безпосередньо перед дискусією Ісус робить два знакових чуда: перше – помножує п’ять хлібів і дві риби, якими годує «силу народу», ще й залишається дванадцять кошів хліба; друге – іде до учнів по воді бурхливого моря, і як тільки вони хочуть взяти його в човен, він (човен) відразу пристає до «землі, до якої прямували».

В такий спосіб Ісус немов готує людей до того, що скаже наступного дня. Готує, дозволяючи їм побачити і пережити знаки, які вказують на правдивість його слів. Він – той єдиний, хто здатний нагодувати силу народу, голодну, стомлену, яка не має ресурсів; тобто врятувати від голодної смерті, дарувати життя. І розповідь про те, як Ісус іде по воді до учнів, дарує себе їм, коли вони в схвильованому морі (а море часто виступає символом смерті, безпорадності і безсилля людини перед смертельними небезпеками, які чигають на неї) – також є знаком врятування від смерті, дарування життя. Ісус, втілене Боже Слово – той, завдяки якому ми «відразу» осягаємо бажаної нам (обіцяної Богом) землі.

Але не менш цікавою є реакція людей. В принципі (і в цьому певна іронія), вони згідні з тим, що потребують тої поживи життя, про яку говорить Ісус («Господи, хліба такого давай нам повсякчасно!» (в. 34)), але не бажають приймати її так, як пропонує він, але радше на своїх умовах. Замість прийняти цей дар Божої любові, радше самі хочуть «діла Божі чинити» (в. 29), хоч і не можуть… Ісус намагається людям донести необхідність вірувати в нього, якого послав Отець, щоб спасти те, що загинуло, про необхідність споживати його Тіло (Євхаристію), щоб мати життя, що лише вірне слідування за ним є тим, чого очікує від людини Отець (пор. 6,29) і т. д. Натомість те, що говорить народ – це фрази «коли ж ти прибув сюди?», «Що робити нам…», «Який же знак твориш ти…», «Чи то ж не Ісус, син Йосифа… Як же він тепер твердить…», «Як отой може нам своє тіло дати їсти?». Це запитання, які відображають зовсім інші налаштування, іншу «хвилю», на якій вперто продовжують залишатися юдей попри всі намагання Христа піднести їх погляд на те, що робить Отець в ньому і через нього для них. А в кінці кінців – їхні слова: «Жорстока ця мова! Хто може ї слухати?» (в. 60). Тотальне невірство, навіть серед деяких учнів (пор. в. 64). Чи, краще сказати, небажання вірувати. Те, що пророчою мовою названо жорстокосердям, затверділістю сердець в гріху… «Від того часу численні з-поміж його учнів відступилися від нього і більше з ним не ходили» (в. 66), а наступна глава вказує, що юдеї взагалі бажали вбити його.

Дисонанси у спілкуванні, у відносинах – частина нашого життя. Часто причиною є нерозуміння: не лише нашого партнера, а й самого себе; небажання відкрити своє серце, визнати свою неправоту, досвід зраненої любові і т. ін. І часто такі дисонанси мають місце і в наших відносинах з Богом. Коли ми нездатні (чи радше не намагаємося) дивитися на наше життя і на нашу віру з погляду Господа, Євангелія, Церкви, а лише – з власної точки зору. І це не приводить до добрих результатів, якщо духовно не розвиватися.

На щастя, протистояння між Ісусом і юдеями навколо теми Хліба Життя завершилося не поразкою Божого Слова, а позитивно – принаймні дванадцять апостолів попри, мабуть, внутрішні «хвилювання» (пор. в. 18) залишилися з Христом: «Тоді мовив Ісус до дванадцятьох: “Невже й ви бажаєте відступитися?”. Але озвався до нього Симон Петро: “Господи, а до кого ж іти нам? Це ж у тебе – слова життя вічного! Ми й увірували й спізнали, що ти - Божий Святий”» (вв. 67-69).

Не сумніваюся, що в серці кожного з нас є хоча б одна така частинка, яка попри все вірить Богові, яка не бажає здаватися в боротьбі і пошуку правди, світла, життя. Частинка, яка розуміє/відчуває і в свій спосіб, можливо дуже делікатно, підказує/пригадує нам, що в Христі є слова вічного життя, що він – той Хліб живий, що зійшов з неба, щоб ми завдяки йому жили повіки...

Будьмо в числі цих дванадцяти апостолів, які, всупереч великій силі народу, яка спротивилася словам Ісуса, залишилися вірними йому і в свій час були винагороджені за довір’я до Господа!

о. Назар Саврас, редемпторист

ПОРА ВИХОДИТИ З ТЕМРЯВИ

 |  Вівторок, 07 травня 2019 11:22

7 травня: Йо 3,16-21.

В кожному з нас є щось як від світла, так і від темряви: кожен з нас, християн, робить «добрі діла», а інколи – те, що не відповідає Євангелії. Апостол Павло в листі до колосян (див. нижче) пояснює це, говорячи про дві людини: стару і нову, які немов живуть у нас всередині. Нова людина, яка народжується у Христі, в Таїнстві Хрещення, і зростає до досконалості Божої подоби; і стара, запродана гріхові, яка вмирає в нас, противлячись світлу.

«Бо кожен, хто чинить зло, ненавидить світло, тож і не йде до світла, щоб не виявились діла його. А хто правду чинить - іде до світла, щоб виявилися діла його, сподіяні бо вони в Бозі» (Йо 3,20-21). Христос не просто засуджує темряву. Він закликає нас виходити назустріч світу, перебувати у світі. Не боятися світла! Навіть якщо іноді наше життя і наша поведінка більше відповідає темряві. Адже він прийшов не засудити світ, а спасти; він прийшов не похоронити те, що загинуло, а спасти (пор. Лк 19,10).

Цим світлом є Божа любов, явлена і дарована нам в Ісусі Христі. Він є Світлом (пор. Йо 8,12), яке зцілює і звільняє нас від темряви, яке робить наше життя повноцінним і щасливим. Не потрібно боятися приходити до Христа з нашою темрявою! Не потрібно ховатися самим і ховати свої «темні» діла в темряві. Але варто відкривати їх Христові. Зокрема в Таїнстві Покаяння (Сповіді), де Господь розрішає нас від наших гріхів; в духовній розмові, де маємо можливість пролити світло на наш життєвий шлях у світлі Божого слова і його любові; в щирій молитві спілкування з Богом; в інших Святих Таїнствах та засобах освячення, які Господь дарує нам в церковній спільноті. Бо це – можливість і шлях поступового звільнення від темряви.

«А коли ви з Христом воскресли, то шукайте того горішнього, де Христос перебуває, сівши по правиці Бога. Думайте про горішнє, а не про земне. Бо ви померли, і життя ваше поховане з Христом у Бозі. Коли ж Христос, ваше життя, з'явиться, тоді й ви з ним з'явитесь у славі. Умертвлюйте, отже, ваші земні члени: розпусту, нечистоту, пристрасті, лиху пожадливість, зажерливість – що є ідолопоклонство. За все це падає гнів Божий на неслухняних. Ви самі нещодавно поводилися так само, коли жили в тому. Тепер же відкиньте й ви все те геть від себе: гнів, лютість, злобу, наклеп, сороміцькі слова з ваших уст! Не говоріть неправди одне одному, бо ви з себе скинули стару людину з її ділами й одягнулися в нову, що відновлюється до досконалого спізнання, відповідно до образу свого Творця» (Кл 3,1-10).

о. Назар Саврас, редемпторист

ЛЮБИТИ, НЕ ЗНЕВІРУЮЧИСЬ

 |  Понеділок, 06 травня 2019 15:14

6 травня:Йо 15,17 – 16,2.

Любов і ненависть. Прийняти любов і відкинути. Плекати життя і погубити його…

Христос говорить ці слова до своїх учнів, перестерігаючи їх від зневірення, від розчарування в їхній місії. Любов завжди була невигідною для «сильних» цього світу. Бо вона не вписується в критерії власної вигоди, досягнення власних цілей ціною інших, байдужості до чужого горя тощо. А учні Христа мають жити любов’ю і свідчити безмежну безумовну любов Бога до людини, прийняття і пережиття якої відкриває дорогу взаємній любові між людьми.

Але, думаю, варто спробувати подивитися на іншу сторону цих слів Ісуса. Що вони означають для тих, які «переслідують» його учнів, які не приймають правди, які ненавидять замість любити? Признаймося, ми часто саме так і поступаємо (навіть будучи християнами).

Знаємо, як болить, коли ти намагаєшся любити, бути добрим, але тебе ігнорують, тебе не приймають, не розуміють, не цінують твоїх зусиль. Коли не бачать в тобі доброго серця. Так, ми всі помиляємося, ми всі часом далекі від ідеальної праведності, від ідеалу любові. Але ж хіба не всі ми варті другого шансу? Хіба не у всіх нас всередині живе посіяне Богом зерно добра?

Ми так легко вміємо приписувати людям власні мотиви: хитрість, лукавство, підступ і т. д. І часто при цьому вважаємо, що служимо Богові. Але самі не любимо, коли не вірять в нашу щирість. Бо це болить, це важко переживати, коли зраджують твою любов.

Христос ніколи не викриває, не дорікає, не звинувачує просто щоб викрити, звинуватити, дорікнути. Його докори і викриття є намаганням вказати на те, що ніхто не позбавлений другого шансу, що ніхто не приречений до такого способу життя навічно, що кожен може і має змінитися, навернутися, зцілитися. І «світ», який ненавидить правду – це світ, який свідченням Божої любові може (і десь глибоко всередині прагне) пережити зцілення, переображення.

«Сказав я вам те, щоб ви не зневірилися». Як важливо, щоб ми не зневірювалися: в собі, в інших, в житті, в правді, в любові… Так як Бог ніколи не зневірюється в нас, попри те, що ми так часто (і навіть регулярно) відкидаємо його любов, відсуваємо її набік.

о. Назар Саврас, редемпторист

ЧИ ВАЖЛИВЕ СЛОВО БОГА?

 |  Понеділок, 15 квітня 2019 16:40

15 квітня: Лк 11,32-41.

В контексті цього євангельського уривку запрошую подумати і дати відповідь на запитання: наскільки важливим (і чи є важливим) для мене слово Господнє?

Іноді навіть для тих християн, які часто беруть участь в богослужіннях і моляться приватно, слово Боже не має достатнього авторитету. Ми часто швидше дослухаємося до того, що говорить хтось інший чи щось інше: бабця, сусіди, пані, яка зливає віск чи в якийсь інший спосіб займається ворожінням/магією, однолітки тощо. Зараз чимало людей, які ніби є християнами, надають перевагу різним релігійним рухам, які вчать віднаходити гармонію, досягати цілей, наприклад, східні релігії, йога і т. п. І навіть в християнських колах є люди, які вивчають і навчають (діляться) надбаннями різноманітних видатних постатей, «гуру» тощо (звісно, це не погано само по собі і навіть вартісне, якщо воно на в належному місці), але при тому не знають і не цікавляться тим, що говорить слово Боже, Церква…

«Цариця півдня встане під час суду з людьми оцього роду і його засудить, бо прийшла з кінців світу послухати мудрости Соломона, а ось тут більше від Соломона! Ніневитяни встануть з цим родом під час суду і його засудять, бо вони покаялись на проповіді Йони, та ось тут більше від Йони» (Лк 11,31-32). На жаль, іноді «чужі» люди більше цінують те, що маємо ми, ніж ми самі. Цариця півдня зуміла розпізнати і оцінити належним чином мудрість ізраїльського царя Соломона (а Христос – живе уособлення Божої Мудрості). Ніневітяни, які не те, що не належали до Божого народу, а належали до народу-поневолювача, віддали належне слову Божому, виголошеному через його пророка Йону. Натомість народ, який отримав в незаслуженому дарі честь зватися Божим народом, не прийняв його слова… На кого кожен з нас схожий, до якої категорії належить?

Ми маємо «Світло істинне, що просвічує і освячує кожну людину» – Христа, втілене Боже Слово. Чи справді він важливий для нас? Чи займає він і його слово, Євангеліє, належне місце в ієрархії наших цінностей? Бо те, як ми цінуємо слово Бога, показує те, яким є наше ставлення до Бога, який це своє слово дарує нам. «Якщо любите ви мене, то мої заповіді берегтимете» (Йо 14,15).

о. Назар Саврас, редемпторист

ВИБИРАЙ ЖИТТЯ, ЩОБ ЖИТИ...

 |  Четвер, 11 квітня 2019 11:53

11 квітня: Лк 13,1-9.

Часом ми сприймаємо християнство як шлях до дещо кращого життя: якщо будемо більше молитися, то отримаємо більше благодаті; якщо будемо робити більше добрих діл, то будемо мати «більшу заслугу» в Бога; якщо будемо запитувати священиків, то отримуватимемо кращі відповіді, як зробити своє життя кращим. Якщо ж менше – то менше отримаємо. Але за всім цим криється наше бажання жити теперішнім життям краще, бути більш успішними, більш щасливими, більш любленими тощо. І з однієї сторони це не погано. Але з іншої сторони, якщо на цьому все замикається, то це не цілком по-Євангельськи.

Євангелії притаманний дещо інший, глибший підхід. Підхід, сповнений остаточної радикальності: або «так», або «ні». Ми або житимемо, або «загинемо» (пор. Лк 13,5). Або увійдемо в Царство Небесне, або не увійдемо.

Якось учні спитали Ісуса, хто найбільший в Царстві Небесному. Відповідь була такою: «Істинно кажу вам: Якщо ви не навернетеся і не станете, як діти, не ввійдете в Небесне Царство» (Мт 18,3). Взагалі не увійдемо…

Ми не можемо зводити свого духовного/християнського життя тільки до того, що має бути краще або гірше. Не можемо сприймати Божого Царства, спасіння, як належне нам по праву. Маємо старатися насамперед прийняти Боже Царство, не відкинути його. Маємо намагатися з усіх сил увійти до нього, а не проґавити свій шанс. Християнська боротьба – це боротьба не за краще або гірше життя, а боротьба за життя чи – смерть.

«Бож заповідь, яку заповідаю тобі нині, не занадто тяжка для тебе й недосяжна тобі. Не на небесах вона, щоб казати: Хто зніметься для нас на небо й дістане її нам, щоб ми її почули та виконували? Та й не за морем вона, щоб казати: Хто для нас поплине ген за море, і дістане її нам, щоб ми її почули та виконували? Ні! це слово дуже близько до тебе, воно в тебе на устах і у твоєму серці, щоб його виконувати. Гляди, сьогодні я появив перед тобою життя й добро, смерть і лихо! Як слухатимеш заповіді Господа, Бога твого, що її заповідаю тобі нині, – любитимеш Господа, Бога твого, ходитимеш його дорогами та додержуватимешся його заповідей, установ і рішень, – то житимеш і розмножишся, і Господь, Бог твій, поблагословить тебе на землі, що йдеш її зайняти. Коли ж твоє серце відвернеться, і ти не слухатимеш, і даси себе звести і станеш припадати лицем до землі перед іншими богами та служити їм, то заявляю вам сьогодні, що загинете напевно; не довго житимете на землі, куди ти, перейшовши Йордан, простуєш, щоб її зайняти. Я кличу сьогодні проти вас на свідків небо й землю; ЖИТТЯ І СМЕРТЬ ПОЯВИВ Я ПЕРЕД ТОБОЮ, БЛАГОСЛОВЕННЯ Й ПРОКЛЯТТЯ. ВИБИРАЙ ЖИТТЯ, ЩОБ ЖИТИ НА СВІТІ ТОБІ І ТВОЄМУ ПОТОМСТВУ, ЛЮБИВШИ ГОСПОДА, БОГА ТВОГО, СЛУХАВШИСЬ ЙОГО ГОЛОСУ ТА ПРИХИЛИВШИСЬ ДО НЬОГО; В ТОМУ БО ПОЛЯГАЄ ТВОЄ ЖИТТЯ Й ТВОЄ ДОВГОЛІТТЯ, щоб тобі жити на землі, яку Господь, твій Бог, клявся дати твоїм батькам: Авраамові, Ісаакові та Якову» (Втор 30,11-20).

о. Назар Саврас, редемпторист

КРАПКИ НАД «І»

 |  Вівторок, 02 квітня 2019 12:57

2 квітня: Мт 13,36-43.

Намагання дотримуватися християнського вчення часом виглядає як текст, в якому над багатьма «і» бракує крапок. Попри всю красу і силу Євангелія, все ж залишаються питання, які іноді не дають спокою. Наприклад, питання страждання праведних, численні переваги нечесних і несправедливих людей, молитви, здавалося б, без відповідей тощо. Більше того, існування численних груп і рухів, які існують і діють як християнські, хоча насправді їхнє коріння є іншим, або ж претендують зайняти місце Христового Євангелія (так як і кукіль і пшениця на ранніх стадіях росту виглядають практично однаково і лише згодом видно різницю між ними, і дають різні плоди)… Притча про пшеницю і кукіль є надзвичайно важлива, оскільки поміж іншим здатна впровадити читача в процес розставлення Богом всіх крапок над «і».

Всі ці явища, часто незрозумілі чи такі, які нелегко прийняти і в яких часом непросто розібратися, Христос у властивій йому манері пояснює в цій притчі. Але пояснює не стільки інтелектуально, скільки спрямовує наш погляд вперед, відкриваючи Божу перспективу на дійсність, в якій живемо і яка прямує неспинно до свого сповнення в Христі. Безсумнівно, Господь знає, що робить, і робить все добре, правильно. Христос надійно засіяв зерно свого слова, і хоч сини Царства Божого і сини лукавого співіснують разом, на одному полі – на одній землі, в одному житті – це явище тимчасове. Пшениця мусить достигнути, слово Боже мусить сповнитися цілковито. І в час жнив, в кінці часів, в день Божого суду, все стане на свої місця. Всі крапки над «і» будуть розставлені остаточно.

Малахія, останній пророк Старого Завіту, передає слово Боже про «день Господній», які дуже співзвучні зі словами Христа: «Жорстокі ваші слова супроти мене, – каже Господь. А ви питаєте: І що ми говорили між собою проти тебе? Ви кажете: То марна річ – служити Богові! Яка користь із того, що ми берегли його постанови, що ми сумні ходили перед Господом сил? Тепер же називаємо щасливими зухвалих. Злочинцям теж живеться добре: вони випробовують самого Бога й живуть собі гарненько далі. Тоді говорили між собою ті, що Господа бояться. Господь прислухався, почув, і перед ним почала списуватись пам'яткова книга для тих, що Господа бояться і поважають його ім'я. Вони будуть моїми, – говорить Господь сил, – в той день, що я готую, стануть моїм скарбом. Я їх помилую, як чоловік милує свого сина, що йому служить. Тоді ви знов побачите різницю між праведником і безбожником, між тим, хто служить Богові, і тим, хто йому не служить. Бо ось надходить день, неначе піч палає. Тоді всі горді й усі злочинці будуть – солома, і спалить їх той день, що прийде, – говорить Господь сил, – і не зоставить їм ні кореня ні вітки. Для вас же, що боїтеся імени мого, зійде сонце правди, і в його промінні буде спасіння. Ви вийдете вистрибом, немов на випасі телята, і безбожників топтатимете, бо вони будуть, наче попіл, у вас під ногами того дня, що я готую, – говорить Господь сил» (Мал 3,13-21).

Слово Боже завжди закликає до довіри Господу. Бо нема підстав не довіряти йому. Він завжди сповнює своє слово, свої обіцянки. Навіть якщо доводиться чекати на це сповнення. Навіть якщо іноді видається, що зло сильніше, що воно перемагає. Насправді це не так. Просто пшениця ще не достигла. Просто ми ще не здатні зрозуміти все до кінця, побачити все Божими очима. В листі до коринтян Павло пише: «Бо знаємо частинно й частинно пророкуємо. Коли настане досконале, недосконале зникне. Коли я був дитиною, говорив як дитина, думав як дитина, міркував як дитина. Коли ж я став мужем, покинув те, що дитяче. Тепер ми бачимо, як у дзеркалі, неясно; тоді ж – обличчям в обличчя. Тепер я спізнаю недосконало, а тоді спізнаю так, як і я спізнаний. Тепер же зостаються: віра, надія, любов – цих троє; але найбільша з них – любов» (1 Кр 13,9-13).

Варто насамперед поставити собі питання: «Я є пшеницею, чи кукіллю?». І якщо я пшеницею, то дуже важливо, щоб не дати куколю заглушити себе, щоб не перестати рости і дозрівати. І саме любов є тим, що на практиці відрізняє одне від другого (пор. Йо 13,35). Саме любов до нашого Бога є тим, що дозволяє витримати, вистояти у вірі і надії. В 24 розділі Євангелія від Матея маємо промову Ісуса про останні дні, де він перестерігає і закликає своїх учнів перед лжепророками і лжемесіями, які будуть намагатися звернути християн на інший шлях (часто видаючи його за кращий, легший, вигідніший, успішніший тощо). «Багато тоді спокусяться і видаватимуть один одного й будуть ненавидіти один одного. Чимало лжепророків устане і зведуть багато людей. Через те, що розбуяє беззаконня, любов багатьох охолоне. Але хто витримає до останку, той спасеться. І ця Євангелія Царства буде проповідуватись по всьому світі, на свідоцтво всім народам. І тоді прийде кінець» (Мт 24,10-14).

На завершення, хочу пригадати слова з листа до Євреїв: «Ось чому, як каже Святий Дух: “Коли ви почуєте сьогодні його голос, не твердійте серцями вашими, як то було на місці сварки в день спокуси у пустині, де мене спокушали батьки ваші, виставляли мене на пробу, дарма що сорок років бачили мої діла […]”» (Євр 3,7-10).

о. Назар Саврас, редемпторист

БОГ СТАВИТЬ ВСЕ НА СВОЇ МІСЦЯ

 |  Вівторок, 19 березня 2019 10:46

19 березня: Мт 4,23 5,13.

Бог завжди по стороні скривдженого, нещасного, переслідуваного. Завжди по стороні того, хто намагається бути вірним йому, вірним його слову, його принципам, його (єдиній) правді/справедливості. І це таке собі перевернення чи розставлення на свої місця. Бо людина покликана бути щасливою, перебуваючи в гармонійних, правильних відносинах з ним і з ближнім. Гріх вносить свої «корективи», перекручує реальність. Через гріх ті, які чинять за власними амбіціями, застосовуючи силу, примус, обман, маніпуляцію, здобувають нібито привілеї, особливий статус, нерівні з іншими можливостями. І виглядають щасливими і благословенними в очах тих, які страждають. А ті, які тримаються Бога, часто є якраз вбогими, переслідуваними, голодними і спрагненими правди, плачучими.

Бог завжди на стороні таких скривджених несправедливістю і зловживанням своїм становищем. Вже на самих початках ми бачимо це в розповіді про те, як Бог приймає з уподобанням жертву Авеля, який, будучи молодшим, був менше доцінений батьками, ніж первісток Каїн (пор. Бт 4,1-16). І це один з принципів, який не тільки присутній в численних біблійних розповідях Старого Завіту, і нерідко сповнений в історії у свій час і спосіб, але реалізацію якого в дуже яскравий спосіб бачимо в Новому Завіті: Христос, який вибирає на своїх учнів і спадкоємців Божого життя простих рибалок і грішних людей, на яких інших дивилися як на проклятих Богом (митаря, наприклад) і т. д. Бо «Думки бо мої – не ваші думки, і дороги ваші – не мої дороги, – слово Господнє. Бо так, як небо вище від землі, так мої дороги вищі від доріг ваших і думки мої вищі від думок ваших» (Іс 55,8-9). А апостол Павло дуже влучно підкреслює: «Коли юдеї вимагають знаків, а греки мудрости шукають, – ми проповідуємо Христа розп'ятого: – ганьбу для юдеїв, і глупоту для поган, а для тих, що покликані, – чи юдеїв, чи греків – Христа, Божу могутність і Божу мудрість. Бо, нібито немудре Боже – мудріше від людської мудрости, і немічне Боже міцніше від людської сили. Погляньте, брати, на звання ваше: не багато мудрих тілом, не багато сильних, не багато благородних; але Бог вибрав немудре світу, щоб засоромити мудрих, і безсильне світу Бог вибрав, щоб засоромити сильних, – і незначне світу та погорджене Бог вибрав, і те, чого не було, щоб знівечити те, що було, щоб жадне тіло не величалося перед Богом» (1 Кр 1,22-29).

Бог все ставить на свої місця. У свій спосіб, у відповідний час. І тим, які вбогі духом, голодні правди, переслідувані і т. д. – звіщає Добру Новину, що в Христі вони покликані (і здатні) знайти справжнє блаженство, а не ілюзію скороминучого щастя і пустої радості, за якою так ганяються ті, для яких Бог не є Господом.

Бог все ставить на свої місця. І ми покликані зайняти правильну сторону – вірність Божому слову, яке ніколи не буває пустим, безсилим і безплідним: «Як дощ і сніг сходить з неба і не повертається туди, але напуває землю, щоб вона родила й ростила та давала насіння тому, хто її обсіває, і хліб тому, хто їсть, отак і моє слово, що виходить у мене з уст, не повертається до мене порожнім, але чинить те, що я хочу, довершує те, за чим я його вислав» (Іс 55,10-11).

P. S. До речі, зацитована глава з книги пророка Ісаї в дуже яскравий спосіб перегукується з цим євангельським уривком. Вона починається словами «Ой, всі ви спрагнені, йдіть до води, навіть і ті, в кого грошей нема! Ідіть, купуйте й споживайте! Ідіть, купуйте без грошей, без плати, вино та молоко! Навіщо ви витрачаєте гроші на те, що не є хліб, і вашу працю на те, що не насичує? Слухайте мене уважно, і будете їсти те, що добре, і душа ваша розкошуватиме у ситі. Прихиліть ваше вухо і прийдіть до мене, слухайте, і душа ваша буде жити!» (вв.          1-3а), і завершується так: «Так! Ви вийдете веселі, вас приведуть у мирі. Гори й пагорби гукатимуть веселі перед вами, всі дерева в полі плескатимуть у долоні. Замість тернини ростиме кипарис, замість кропиви – мирт. Це буде на Господню славу, на вічний пам'ятник, який не буде знищений ніколи» (вв. 12-13).

І коли пророк звіщає: «Ось ти прикличеш народ, якого ти не знаєш; народ, який тебе не знає, прибіжить до тебе заради Господа, Бога твого, і заради Святого Ізраїлевого, бо він тебе прославив» (в. 5), то бачимо сповнення цього пророцтва в даному уривку Євангелія від Матея: «І ходив Ісус по всій Галилеї, навчаючи по їхніх синагогах, звіщаючи Добру Новину про Царство й вигоюючи всяку хворобу й всяку недугу в народі. Чутка про нього розійшлась по всій Сирії, і приносили до нього всіх хворих на різні недуги, знеможених стражданням, біснуватих, сновид, розслаблених, і він оздоровлював їх. А йшла за ним велика сила людей з Галилеї, з Десятимістя, з Єрусалиму, з Юдеї та з Зайордання» (Мт 4,23-25).

Тому хочу завершити ці роздуми центральним закликом Іс 55: «Шукайте Господа, покіль його можна знайти! Взивайте до нього, покіль він близько!» (в. 6).

о. Назар Саврас, редемпторист

КОЛИ БРАТ ЗАВИНИТЬ ПЕРЕД ТОБОЮ…

 |  Понеділок, 18 березня 2019 10:19

18 березня: Мт 18,10-20.

Бути християнином – це бути учнем і послідовником Христа. У всіх сферах життя і у всіх випадках. Не лише тоді, коли це вигідно, а й тоді, коли це нелегко і невигідно. Не лише тоді, коли це йде нога в ногу з людською логікою і загальноприйнятими нормами, а й тоді, коли християнські цінності і принципи йдуть врозріз з логікою світу цього.

В сьогоднішньому уривку Євангелія від Матея Ісус не тільки розповідає притчу про заблукану вівцю і турботливого, жертовного пастиря, а й ставить його як приклад для всіх своїх учнів. Те, як пастир ставиться до заблуканої овечки, має бути способом ставлення до заблуканих членів християнської спільноти: не поставити хрест на людині, яка діє всупереч Божому слову і засадам здорового життя спільноти, а використовувати всі можливі способи, щоб таку людину привернути до правди і життя, дарованого Христом. Так, як в нашого Небесного Отця «немає волі, щоб загинув один з тих малих», так і в нашій поведінці і способі життя не повинно бути бажання відкинути когось, хто віддаляється від правди, від спільноти, від добра. Це і означає любити свого ближнього, як себе самого, і любити своїх ворогів.

«А коли брат твій завинить супроти тебе…» – і далі йде перелік способів поведінки щодо нього. І всі варіанти, один за одним, є спрямовані на те, щоб його повернути, щоб його знову здобути як брата. Якщо не вдається віч-на-віч дійти до миру, то слід вдатися до помочі інших, які можуть бути свідками (тими, які будуть виступати за примирення, за дотримання правди і справедливих відносин). Якщо і це не допомагає – йти далі, звертатися до Церкви, до всієї християнської спільноти. І навіть якщо це не дає результату – «нехай буде для тебе як поганин і митар». І це важливо розуміти в правильному сенсі. Митарі і погани – ті, які були поза спільнотою вибраного Божого народу. Але, що надзвичайно важливо, Боже слово не відкидає їх, а закликає через приклад вірного Богові життя його народу приєднатися до нього, увійти в Союз з Богом і бути його дітьми також.

В першому листі до коринтян Павло пише: «Хіба не знаєте, що трохи закваски заквашує усе тісто? Усуньте стару закваску, щоб ви були новим тістом, так, як ви і є прісні, бо Пасха наша, Христос, принесений у жертву. Отож святкуймо не у старій заквасці, ані у заквасці злоби і лукавства, а в опрісноках чистоти й правди. Я вам писав був у листі не мати стосунків з розпусниками, – не взагалі з розпусниками цього світу, чи то з зажерливими, чи з грабіжниками, чи з ідолопоклонниками, бо вам довелося б вийти з цього світу. А написав я вам, щоб ви не мали зносин з тим, що, називаючи себе братом, є розпусник чи зажерливий, чи ідолопоклонник, чи злоріка, чи п'яниця, чи грабіжник; з таким – навіть не їсти! Чого б я мав тих, що осторонь, судити? Хіба ж ви самі не судите тих, що з нами? Тих же, що осторонь, Бог буде судити. Виключіть злого з-поміж себе!» (1 Кр 5,6-13).

Але початок цих слів пояснює, що це означає – яка ціль такого ставлення: «Взагалі чути між вами про розпусту, і то про таку розпусту, якої і між поганами нема – що хтось має за жінку батькову жінку! Ви ж наповнилися гордощами, хоч повинні б сумувати, щоб виключити з-поміж себе того, хто допустився цього вчинку! Бо я, – неприявний тілом; але присутній духом, – уже засудив, немов би був присутній, того, хто таке вчинив, коли в ім'я Господа нашого Ісуса зберетесь ви і дух мій, силою Господа нашого Ісуса видати такого сатані на погибіль тіла, щоб спасся дух у день Господній» (1 Кр 5,1-5). Тобто мова йде про такий собі радикальний, хірургічний підхід до оздоровлення/вилікування хворого органу, члена єдиного тіла – Тіла Христового, яким є Церква (пор. 1 Кр 12,12-27).

Слова Христа, над якими сьогодні застановляємося, є заклик не здаватися. Навіть якщо такий брат опирається примиренню, ми як учні і послідовники Христа не маємо здаватися, а йти до кінця – використовувати всі способи творити мир і єдність. Навіть якщо вони іноді болючі і неприємні, якими бувають певні способи лікування. І те, чи відповідає наше ставлення до «брата, який провинився супроти мене», є чудовим індикатором нашої віри. «Бо Син Чоловічий прийшов спасти те, що загинуло» (Мт 18,11)ю Тож чи готові ми йти далі за межі людської логіки і звичних нам способів ставлення до інших – за словом Божим? Так, це нелегко, але не варто забувати і недооцінювати силу Духа Божого, який нам даний і який веде нас настільки, наскільки ми йому відкриваємося.

о. Назар Саврас, редемпторист


Сторінка 1 із 18