СОЛІДАРНІСТЬ З ХРИСТОМ

 |  Вівторок, 15 січня 2019 13:58

15 січня: Лк 6,17-23.

Блаженства, які чуємо стільки разів, і сьогодні – добре знаємо, що вони є словом потіхи для нас. Вони показують, що Бог по-іншому дивиться на людей, які страждають, які є нічим в очах світу, ніж на них дивиться світ. Бог говорить, що нам, які заради нього здатні відмовитися від вигідного і комфортного життя (або тим, в кого спокійне і мирне життя відібране), належить блаженство – щастя, якого світ не пізнає, тому що відкидає Христа.

Але ці блаженства є також викликом і запитанням для нас: як ми дивимося на людей вбогих, страждаючих, тих, які плачуть, які «голодують», які відкинені суспільством, яких ганьблять і тримаються осторонь? Чи ми також не сторонимося їх? Чи здатні поспівчувати їм по-справжньому – не просто пожаліти їх в думках, але простягнути руку допомоги?

Апостол Павло говорить дуже цікаві і важливі слова: «вам дана ласка Христа не тільки вірувати в нього, але за нього також і страждати» (Флп 1,29). Тобто християнин, який стоїть твердо в Божому дусі і через це страждає – він уподібнюється до Христа, він являє Христа світові. Тому, коли ми бачимо таких людей, про яких йдеться в євангельських блаженствах, ми маємо нагоду побачити в них (через них) Христа, який страждає (для нас).

Чи вміємо, чи здатні ми бути солідарними з такими людьми – чи ми солідарні з Христом? Не дивлячись на те, наскільки наші ближні солідарні з нами. Бо Христос настільки з нами «солідарний», що прийняв на себе наш засуд і нашу смерть…

о. Назар Саврас, редемпторист

ГОСПОДЬ НЕ «ДОБИВАЄ», А ПІДТРИМУЄ

 |  Субота, 12 січня 2019 13:17

12 грудня: Мт 12,15-21.

Святе Писання (як і весь досвід віри в Ягве) просякнуте свідченням того, що Бог, який об’являє себе впродовж всієї історії спасіння – не такий, якого хочеться людині. Спаситель – не такий, яким людина собі його уявляє. Спасіння – не відповідає всім нашим уявленням, стереотипам, очікуванням. Досвід віри / крокування за Христом – не відповідає нашим уявленням, очікуванням і т. д. Іноді це когось розчаровує, іноді – когось дивує, перевершуючи всі можливості людських бажань, потреб і очікувань.

«Він не буде ні змагатися, ні кричати, і голосу його ніхто не буде чути на майданах» – так передає слова пророка Ісаї про Слугу Божого (Месію) євангелист Матей (пор. Іс 42). Бог діє не так, як нам би хотілося. Не так, як діють «сильні віку цього». Бог діє переважно не силою і видовищами, а тихою вірністю, смиренням, любов’ю… І коли ми очікуємо, що, повіривши в Бога, ставши християнами, наше життя стане суцільним видовищем перемоги, демонстрацією Божої могутності, яка захищатиме і миттєво звільнятиме нас від навіть найменших труднощів – нас неодмінно спіткає розчарування. Хочу тут пригадати розповідь апостола Павла, його досвід віри і слідування за Христом: «А щоб я не загордів надмірно висотою об'явлень, дано мені колючку в тіло, посланця сатани, щоб бив мене в обличчя, щоб я не зносився вгору. Я тричі благав Господа ради нього, щоб він від мене відступився, та він сказав мені: Досить тобі моєї благодаті, бо моя сила виявляється в безсиллі”. Отож, я краще буду радо хвалитися своїми немочами, щоб у мені Христова сила перебувала. Тому я милуюся в немочах, у погорді, у нестатках, переслідуваннях та скорботах Христа ради; бо коли я немічний, тоді я міцний» (2 Кр 12,7-10).

«Він надломаної очеретини не доломить, і тліючого ґнота не загасить, аж поки не доведе право до перемоги» – продовжує пророцтво. Чи не є в цьому кардинальна відмінність між людською логікою і Божою логікою? Господь не руйнує, не нищить того, що зіпсувала людина (чи людський гріх). Він не продовжує того, що накоїла людина. Він не відмовляється від вірності людині, навіть коли та відмовилася від нього і зіпсувала себе. Він завжди на стороні втомлених, надламаних, скривджених. «Здорові не потребують лікаря, лише хворі» (Мт 9,12).

Господь приходить туди, де його потребують – де потребують Спасителя, лікаря, помічника. Там, де людина усвідомлює свою нікчемність, свою слабкість і безсилість, де людина впускає його в свою слабкість/хворість. Бо той, хто вважає себе самодостатнім – таким, що сам собі дасть раду, що не потребує сторонньої помочі, не потребує Бога, Ісуса як Спасителя – сам відмежовує себе від нього, не дозволяє йому зцілити себе і своє життя. Пригадаймо собі хоча б розповідь Матея про Ісуса в Назареті, де він не зміг зробити там, у своєму рідному місті, тих численних чудес, які робив в інших місцях, через невіру мешканців (пор. Мт 13,53-58).

Але «найцікавіше» те, що наш Господь діє не так, як нам би хотілося. І слова пророцтва «Він надломаної очеретини не доломить, і тліючого ґнота не загасить, аж поки не доведе право до перемоги» є важливими, як на мене, в цьому контексті. Як і слова, сказані Павлові: «Досить тобі моєї благодаті, бо моя сила виявляється в безсиллі». Господь не обіцяє, що він негайно зростить «надломану очеретину», і що «ґніт» негайно запалає на всю силу. Але обіцяє, що не дасть очеретині цілковито та остаточно зламатися, а ґноту – безповоротно дотліти/згаснути. Іноді християнин може бути як ота надломана очеретина і як тліючий ґніт. Ми можемо продовжувати бути слабкими, вразливими, «безпорадними», можемо продовжувати терпіти духовні «поразки». Наші молитви можуть продовжувати бути «невислуханими» (чи радше – не отримувати такої відповіді, якої ми очікуємо). І це – в певному сенсі нормально. Ісус також був слабким, тривожився, плакав і т. д. Але Господь обіцяє, що якщо триматимемося його – ми не зламаємося, не згаснемо.

Наша духовна сильність – така ж, як і тілесна. Ми завжди потребуємо поповнювати внутрішні «запаси» сили, відновлюватися після зранень, завданих гріхом і т. д. І Господь дав нам всі засоби для цього – лиш користаймо з них!

Як приклад, хочу звернути увагу на те, як ми іноді самі не зауважуємо і не усвідомлюємо, як ці слова справджуються в її житті. Часом людина довгий час (роками) переживає важкі «часи» (чи, як кажуть, «випробування»), перебуває «на межі», відчуває безсилля і безвихідь. Просить в Бога сили – і (ніби) нічого не стається, не міняється. Скаржиться на безсилля… Але не зауважує, як попри свою слабкість – роками не ламається, роками переживає це, і не стає гірше. Але ж хіба вже це не є свідченням того, що Божа сила (може, непомітна, не відчутна феєрично, тиха – але реальна і плідна) перебуває в ній і веде її вперед цією нелегкою дорогою?

«Ось мій слуга, якого я вибрав, улюблений мій, якого моя душа вподобала собі. Я покладу на нього духа мого, і він звіщатиме поганам правосуддя. Він не буде ні змагатися, ні кричати, і голосу його ніхто не буде чути на майданах. Він надломаної очеретини не доломить, і тліючого ґнота не загасить, аж поки не доведе право до перемоги». Це слова надії, підбадьорення, підтримки і запевнення, звернені і даровані кожному з нас – які часом є як надломана очеретина і тліючий ґніт. Але з Богом ніщо не пропадає і не гине (пор. Йо 17)!

о. Назар Саврас, редемпторист

НАШІ ЗУСИЛЛЯ В ГОСПОДІ НЕ МАРНІ!

 |  Четвер, 10 січня 2019 20:16

10 грудня: Мр 12,38-44.

Вдова, про яку говорить це Євангеліє, не просто вкинула в скарбоню «більш від усіх, які кидали у скарбоню» – «зо свого убозтва». Вона вкинула «все, що мала, увесь свій прожиток». Весь свій прожиток! Не залишила собі нічого – того, що є необхідним для життя. Вона вкинуло в скарбоню – віддала Богові в жертву (пожертву) все своє життя!

Євангеліє не говорить, чи це був одноразовий вчинок, чи вона не вперше так зробила. Але думаю, що, мабуть, не вперше. Бо такої відданості, такої пожертви, людина вчиться. Це – чеснота, яку «виробляють». І що ж з її життям? Вона так і не розбагатіла, так і залишилася вдовою (самотньою, без належного соціального захисту і т. д.). Весь її прожиток і далі становить мізер – всього лиш дві лепти. Але це не зламало її, не розчарувало, не знеохотило вірити Богові, вірити в Бога.

Святе Писання говорить, що «Як тіло без душі мертве, так само й віра без діл мертва» (Як 2,26). Віра цієї вдови – це жива віра. Вона – приклад людини, яка вірить і живе живою вірою. Приклад людини, яка виконує по-справжньому найпершу і найважливішу Заповідь: «Люби Господа, Бога твого, всім твоїм серцем, усією твоєю душею і всією думкою твоєю» (Мт 22,37).

Вам знайоме таке відчуття, коли ти віриш «всіма силами», що ти віддаєш Богові все, що можеш віддати, робиш для Бога все, що можеш робити – і нічого? Ніякої винагороди, ніяких чудес, ніяких вислуханих молитов…

Як не дивно, але люди, які у вірі справді віддають себе цілковито Богові, посвячують йому цілковито своє життя – не нарікають, не скаржаться, не жаліються, не розчаровуються. Хоч їх часто важко назвати по-людськи успішними, щасливими, людьми достатку і задоволення. Вони сповнені якоїсь простоти і щирості, вони повні надії «без надії». Вони продовжують вірити, хоч з ними і не стається нічого надзвичайного, вони живуть, які всі інші люди, з моментами радості і смутку, вдоволеності і браку певних засобів…

Християнство/віра втрачає свій глибинний сенс, якщо ми орієнтуємося тільки на теперішнє життя. якщо забуваємо про те, що ми є громадянами Царства Небесного. Що справжньої і повної справедливості ми все ще очікуємо; і вона настане з приходом Христа у славі. Що в той день наш Господь воздасть кожному згідно його життя, за його вчинками. Той день буде днем радості праведників, які не побоялися задля Правди постраждати в цьому віці; які не побоялися довіритися Богові, який ніколи не зрадить, цілковито, залишаючи своє життя і майбутнє в його руках, а не в руках людини, скаліченої гріхом.

Це дуже яскраво і гарно змальовує книга Мудрості: «Душі праведних у руці Божій, і мука не спіткає їх. Очам безумних видалось, що вони вмерли, і їхнє переставлення вважано за нещастя, а відхід їх від нас – за згубу, вони однак – у мирі. Бо хоч, в очах людських, їх спіткала кара, надія їх повна безсмертям; вони, потерпівши трохи, великих благодійств зазнають, бо Бог їх досвідчив і знайшов їх достойними себе. Він випробував їх, як золото в горнилі, і прийняв їх, як жертву всепалення. В час їхніх відвідин вони засяють і, немов іскри по стерні, розбіжаться. Правитимуть народами й володітимуть племенами, а Господь царюватиме над ними повік. Ті, що звірились на нього, зрозуміють правду, і вірні в любові перебуватимуть при ньому, бо ласка й милосердя – для вибранців його» (Муд 3,1-9).

Це ж говорить і апостол Павло: «Те, що ти сієш, не оживе, як не умре. І те, що сієш, не тіло, що має уродитись, а голе зерно, наприклад, пшениці або якесь інше. […] Так само й воскресіння мертвих: сіється в тлінні, а встає у нетлінні; сіється в безчесті, а встає у славі; сіється в безсиллі, а встає у силі; сіється тіло тваринне, а постає тіло духовне. Якщо є тіло тваринне, то є й тіло духовне. Так і написано: “Перший чоловік Адам став душею живою, а останній Адам духом животворним”. Та не духовне перше, а тваринне: потім духовне. Перший чоловік із землі – земний, другий чоловік – з неба. Який земний, такі й земні, і який небесний, такі й небесні. І так само, як ми носили образ земного, так носитимем і образ небесного. […] Отож, мої любі брати, будьте тверді, непохитні, визначайтесь у ділі Господнім повсякчасно та знайте, що труд ваш у Господі не марний» (1 Кр 15,36-58).

о. Назар Саврас, редемпторист

НА ЩО СХОЖЕ ЦАРСТВО БОЖЕ?

 |  Субота, 05 січня 2019 11:11

5 грудня: Лк 13,18-29.

Ісус завжди говорив про Царство Боже простою і зрозумілою мовою. Він використовував образи зі щоденного життя, з якими були добре знайому його слухачі: закваска для тіста, зерно, гостина, суд, міжособистісні відносини і т. д. Більше того, ми розуміємо, що він сам уособлює Царство Боже. Це в його особі воно прийшло до нас і залишається в нас і між нами.

Це має допомогти нам розуміти, що Царство Боже – це не якась інша реальність. Це не якесь цілковито інше життя, ніж те, яким живе людина. Так, з поверненням Ісуса (його другим приходом) Боже Царство буде явлене в усій своїй красі і силі. Це буде «інше» життя, «інша» реальність в тому значенні, що це буде реальність/життя без несправедливості, без страждання, без зла, без смерті і хвороб, без смутку і печалі тощо. Але між його воплоченням і наступним приходом Царство Боже між нами – це як зерно яке проростає повільно і поступово; як закваска, яка змушує тісто «киснути» і рости.

Царство Боже – це не втеча від реальності. Це не «життя в іншій реальності». Це проживати наше життя, ті ж ситуації, ці ж відносини, ці ж обставини, але по-іншому, по-новому: вкладаючи в них любов, прощення, справедливість, витривалість, покору і т. д. Це жити дарами і плодами Святого Духа тут і зараз. Саме це разом з Божою благодаттю перемінює нас і світ навколо нас. Саме так, завдяки Божій благодаті і нашій вірності їй світ переображується: поступово, часто непомітно і не відчутно різко.

Нема потреби пасивно чекати, поки Боже Царство засяє зненацька як блискавка на небі. Прихід Сина Чоловічого таким і буде (пор. Лк 17,24; Мт 24,27). Натомість маємо можливість і привілей вже сьогодні бути активними учасниками цього процесу переображення світу, коли Бог буде усім в усьому (пор. 1 Кр 15,20-28). Не якимись надзвичайними героїчними подвигами чи «надлюдською» поведінкою. Але щоденно вибираючи замість ненависті – любов, замість розпачу – надію, замість байдужості – віру, замість зла – добро, замість несправедливості – правду, замість смерті – життя… Адже «Хто вірний у найменшім, той і в великому вірний; а хто нечесний у найменшім, той і в великому нечесний» (Лк 16,10 і н.; пор. Мт 25,14-30).

о. Назар Саврас, редемпторист

На що схоже царство Боже?

КОЛИ ПРИХОВУВАТИ ПРАВДУ?

 |  Четвер, 03 січня 2019 11:30

3 грудня: Мр 11,27-33.

«Господь міг чіткою відповіддю спростувати наклеп цих людей, які прийшли Його спокушати, але Він мудро їх запитує, щоб вони самі себе засудили або своїм мовчанням, або своєю відповіддю. […] «І відповіли Ісусові: Не знаємо”. Ісус же відказав їм: “То й я вам не скажу, якою владою я це роблю”». Я вам це не скажу, бо знаю, що ви не хочете визнати те, що знаєте. Справедливо переможені і засоромлені, вони пішли, сповняючи тим самим сказане у псалмі Богом Отцем вустами пророка: «Я приготував світильник для мого Христа [тобто Івана] і покрию соромом його ворогів».

Варто зазначити, що передусім у двох випадках потрібно приховувати правду від того, хто про неї питає: коли той, хто питає, нездатний зрозуміти те, про що запитує, або ж коли він негідний збагнути те, про що питає, бо ненавидить чи зневажає правду. У першому з цих випадків Господь каже: «Багато ще я маю вам повідати, та не перенесли б ви нині» (Йо 16,12), а в іншому випадку велить своїм учням: «Не давайте священне собакам, ані не кидайте перел ваших перед свиньми» (Мт 7,6) (Беда Превелебний, Коментар на Євангеліє від Марка, ІІІ)».

Lectio divina для щоденного життя: Євангеліє від Марка / за ред. Дж. Дзевіні і П. Джордано Кабри, Львів: Свічадо, 2016, с. 330

ВІРА – ЦЕ НЕ ПОВЕРХОВІСТЬ

 |  Середа, 02 січня 2019 13:18

2 січня: Мр 11,23-26.

Думаю, важливий урок, який маємо винести з цього уривку Євангелія – це пересторога проти поверховості у вірі.

«Майте віру в Бога. Істинно кажу вам, що хто скаже цій горі: двигнись і кинься в море, та не сумніватиметься у своїм серці, але віруватиме, що станеться те, що каже, буде йому так». Недостатньо просто переконати себе, що ми віримо. Віра має бути глибинною, безмежною. Вірити тільки розумом, чи вірити тільки емоціями або почуттями, чи просто здійснювати певні ритуали без внутрішньої переміни серця – це недостатньо, це неприродньо для віри. Справжня віра народжується в самій глибині людського духа, запаленого Святим Духом і «вогнем» Божого Слова, і звідти пронизує всі аспекти людського життя, бажань і мрій, переживань, відчуттів, поведінки.

«І коли стоїте на молитві, прощайте, як маєте що проти кого-небудь, щоб і Отець ваш, який на небі, простив вам провини ваші. Коли ж ви не простите, і Отець ваш, що на небі, не простить провин ваших». Не можна просто жити в переконанні, що дамо Богові те, чого він хоче і візьмемо те, що нам потрібне. Повноту Божих дарів ми здатні прийняти настільки, наскільки наше серце є вільним від всього, що займає місце Божого дару: непрощення, гнів, заздрість, пиха, невдоволення, егоцентричність і т. д. Не можемо пережити Божого прощення в повноті, якщо самі тримаємося обома руками за біль і образу. Маємо піднятися над цим всім, відпустити це все (наскільки можливо для нас в цей час), щоб бути вільними для того, щоб втішатися Божою благодаттю.

Поверховість – це несправжність, неповноцінність, нежиттєдайність. Тому смоковниця, яка зверху зелена і гарна, але не приносить плодів у час Божих відвідин – гідна прокляття. Тому Храм, який сповнений продавання й купування, замість бути місцем зустрічі людини з живим Богом у молитві і щирості серця – гідна такого візиту Месії (пор. Мр 11,11-21).

Бути християнином – це не просто бути іншим на поверхні, а в глибині – такими ж, як всі. І це – не просто бути «іншим» всередині, а зовні – таким самим, як «інші» люди. Бо християнство – це життя по-іншому, це життя Божим Царством, а не царством цього світу. Це жити Духом Святим, а не духом цього світу…

о. Назар Саврас, редемпторист

ЩО ХОЧЕШ, ЩОБ Я ЗРОБИВ ТОБІ?

 |  Понеділок, 31 грудня 2018 16:42

31 грудня: Мр 10,46-52.

Назвав би подію, яку в цьому уривку описує Марко, чудом переміни із залученням всіх «ресурсів». Вартимей в цій невеликій сцені проходить складний шлях переміни зі сліпого жебрака на того, хто «пішов дорогою за ним» (за Ісусом). Але ця розповідь насичена важливими деталями, які показують, що зміна його життя базувалася на залученні численних аспектів людської особистості:

-         Знання (розум): «Довідавшися, що то Ісус з Назарету, закричав він …». Мабуть, якби він не дізнався про Ісуса, який проходить повз, то ситуація могла б бути зовсім іншою – залишитись тією ж, чи ще гіршою. Але йдеться і про розуміння важкості свого становища, яке спонукає його «кричати».

-         Віра: адже без віри в Ісуса як Месію він не мав би надії на спасіння (в широкому значенні цього поняття): «Іди, віра твоя спасла тебе».

-         Благання про необхідну допомогу «закричав він, кажучи: “Сину Давидів, Ісусе, змилуйся надо мною!”». Благання, яке не зупиняється на першій же перешкоді (тут – ті, які намагаються змусити його мовчати).

-         Прийняття допомоги: від Ісуса, а також від інших, через яких Христос кличе його і підбадьорює: «Ісус спинивсь і каже: “Покличте його!”. Кличуть, отже, сліпого й говорять до нього: “Бадьорися! Устань, він кличе тебе”. Тоді він, скинувши верхню одежу, скочив і підійшов до Ісуса».

-         Власні зусилля: «Тоді він, скинувши верхню одежу, скочив і підійшов до Ісуса».

-         І, не менш важливе і суттєве – усвідомлення своєї справжньої потреби, а також того, як вона може бути задоволеною: «Що хочеш, щоб я зробив тобі?».

Зміна життя чи якоїсь сфери життя – це переважно завжди складний процес; це шлях, який неможливо пройти до кінця без залучення всіх аспектів нашої особистості і нашого життя. Усвідомленість, віра, розум, зусилля, підтримка і допомога інших, терпеливість в боротьбі з труднощами і перешкодами тощо – все це є необхідним, якщо хочемо змінити себе і своє життя, позбутися поганих звичок, перемогти тривалі в часі гріхи, вибудувати здорові стосунки з іншими і т. д. Це не стається зазвичай в один момент, лише за нашим бажанням.

Бог – завжди на нашій стороні. Він завжди готовий зробити для нас і дати нам все, чого ми від нього потребуємо. Але не можемо нехтувати необхідністю власних постійних зусиль над подоланням своїх «слабкостей», як і допомогою інших людей, які часто є Божими руками…

о. Назар Саврас, редемпторист

БОЖЕ СЛОВО І ЛЮДСЬКИЙ ДОСВІД

 |  Субота, 29 грудня 2018 12:41

29 грудня: Лк 16,10-15.

Ісус дуже часто в своїх навчаннях використовує логічні і всім зрозумілі «правди», які відображені в життєвому досвіді людини. Часом закидають, що християнство перекреслює те, що притаманне, близьке і потрібне людині: з точки зору психології, фізіології – особливостей життя людини загалом. Але якщо дивитися на Євангельську звістку (чи правду) в її цілісності, то побачимо (чи краще, коли переживемо це на власному досвіді), що слово Боже ніяк не перекреслює людської сутності, її потреб, щастя… Навпаки: воно спонукає розвивати все хороше, що притаманне людині, відсікаючи те, що для неї некорисне, шкідливе, непотрібне. І Божа мудрість аж ніяк не заперечує того, що є правильним і добрим в нашому розумінні, в нашому досвіді. Можливо, одна з трудностей розуміння суті Євангелія є в тому, що ми більш схильні оцінювати речі, події, обставини, ближніх з точки зору суто теперішнього нашого стану, але Євангеліє звертає увагу на перспективу не тільки сьогодення, а й майбутнього; не тільки на сьогоднішній день, а на все наше життя; не тільки на ті кілька десятків років нашого життя, а й на «нове» життя, яке нас чекає (і з яким ми часто не хочемо рахуватися).

Те, що Ісус говорить в сьогоднішньому уривку Євангелія від Луки – це яскравий приклад того. Христос не говорить якоюсь надзвичайною, радикально новою мовою про правду, яку об’являє. «Хто вірний у найменшому, той і в великому вірний; а хто нечесний у найменшому, той і в великому нечесний […]», «Ніякий слуга не може двом панам служити, бо або одного зненавидить і другого полюбить, або буде триматися одного і другого занедбає […]», «Ви видаєте себе за праведних перед людьми, але Бог знає серця ваші […]» – це те, що ми всі (принаймні підсвідомо) розуміємо, з чим згідні, що випливає з нашого життєвого досвіду, чим багато з нас керуються. І Христос каже, що ці принципи стосуються наших відносин з Богом не меншою мірою, ніж наших міжлюдських відносин. І якщо ми приймаємо і керуємось (принаймні в ідеалі) такими принципами у ставленні до інших людей і до себе самих, то чому маємо по-іншому ставитися до Бога, до віри?..

Правда – вона (в певному значенні) є в нас всередині. Так, вона часто «завалена» купою різного непотребу, різної шкідливої інформації, різного болючого досвіду, купою щоденних гріхів. Але вона є всередині. І насправді не так важко її відкривати. Потрібно «спілкуватися» з тим, хто є Світлом, Правдою, Життям правдивим. Близькість з Богом розчищає, розсіює нашу внутрішню темряву гріха і фальшу. І тоді розуміємо, що Євангеліє не руйнує, а зцілює людину в самій її суті, в її серці, а отже і у всіх сферах її буття.

Ісус є нашим Спасителем. Він спасає нас не лише від вічного прокляття, смерті, диявола, якогось «абстрактного» (в нашому сприйнятті) гріха. Він спасає нас і від тої фальші, від того непотребу/сміття, від того вірусу, яким ми заражені через гріх (первородний, особистий). Спасає нас від темряви, з якої самотужки ми не здатні вирватися. Бо ця темрява – це відсутність Божого світла, відсутність здорових близьких відносин з тим, хто є Світлом. Бо ця темрява не тільки є в нашому «серці», а й проявляється у ставленні одні до одних, до навколишнього світу, до життя.

о. Назар Саврас, редемпторист


Сторінка 1 із 17