НЕТЕРПЛЯЧІСТЬ ІСУСА

 |  Субота, 17 листопада 2018 16:08

17 листопада: Лк 9,37-43.

В житті вірою ми покликані зростати. Не можемо завжди залишатися на дитячому рівні. Не потребуємо завжди відчувати Божу присутність. Натомість маємо вчитися вірити, тобто твердо знати і керуватися тим, що Бог завжди з нами, поруч. Як і у відносинах з батьками ми не завжди перебуваємо з ними, але будуємо своє життя, інше життя, ніж у батьків. Але знаємо, що завжди можемо звернутися до них по розуміння, пораду, підтримку, і отримаємо їх. Можемо для прикладу поглянути на 3 главу 1 послання до Коринтян, де Павло спонукає адресатів поводитися як дорослі люди, духовні, а не тілесні.

«О роде невірний та розпусний! Докіль маю бути з вами та терпіти вас?» – так відповідає Ісус на ситуацію, коли, зійшовши з гори Тавор після Преображення, зустрічає чоловіка, його страждаючого сина та учнів, які не можуть зарадити. Відповідь, яку можна розуміти не лише як докір, але й як вираження того, що Ісус з певним «нетерпінням» очікує, коли ж його учні подорослішають, коли зможуть принести плід, коли його слово і його Дух проявиться в них і в їхньому служінні з усією силою. «Докіль маю бути з вами», мабуть, є натяком на вознесіння, за яким послідує зіслання Святого Духа, отримавши якого, Церква з усією силою і потугою проголошуватиме Євангеліє словом і чудами по всьому світі, спричиняючись до його преображення.

Господь нам довіряє. Він не прив’язує нас, не даючи нам свободи. Він не бажає робити все за нас. Він як добрий Батько прагне і робить все для того, щоб ми правильно зростали і вільно звершували своє християнське покликання. Він – завжди поруч, але часто непомітно і невідчутно. Але завжди поруч, щоб підтримати нас на нашому шляху: на шляху віри, на шляху життя. Але, маючи повноту Божих дарів, маємо використовувати їх, маємо прикладати самі зусиль. Маємо бути дорослими, споживати «тверду їжу» і бути дорослими у вірі. Зростати в ній, динамічно плекати відносини з Богом і добре будувати життя. Покладатися на Бога як на Батька, довіряючись йому, його слову і Духові, не вимагаючи, щоб він був нашою нянькою…

о. Назар Саврас, редемпторист

ПОКАЯННЯ – ДАР ЛЮБОВІ ІСУСОВІ

 |  Четвер, 15 листопада 2018 11:31

15 листопада: Лк 13,1-9.

Коли триває будова будинку, то після кожного етапу праці господар прибирає сміття, складає і ховає інструменти. Якщо таке періодичне прибирання відкласти аж до моменту завершення роботи, то сміття назбирається стільки, що його прибирання може тривати стільки часу, що й будова         будинку. 

Подібно у духовному житі важливим середником є покаяння, яке відіграє важливу роль у вихованні здорового сумління та почуття відповідальності. Часта сповідь допомагає краще бачити себе – стан своєї душі й рівень духовного життя, зростання, поступ у ньому. Щоб наша сповідь (покаяння) була добра, потрібно звертати увагу на те, щоб визнання гріхів завжди підсумовувати, завершувати словами: жалію за них або каюся і постановляю поправитися. Це здається для когось дрібницею, формальністю, але воно відіграє дуже важливу роль у якості й плодах покаяння, та всього духовного життя. Чому так важливо пам’ятати про це і виконувати в кожній сповіді? 

Сповідь – це не арифметика, не бухгалтерський звіт – скільки яких гріхів зробив, а моя особиста зустріч, стосунок любові з Ісусом Христом. Тому завершення сповіді словами жалію за них або каюся і постановляю поправитися показують, наскільки свідомо, в якому дусі я переживаю Тайну Покаяння – з обов’язку, чи особистої потреби. Слова жалю і поправи свідчать про рівень моєї любові до Ісуса Христа та пізнання Його, міцність мого зв’язку з Ним, відкритість на Бога – Його правду і ласку, наскільки запрошую Ісуса в своє життя та вкінці важливість Бога для      мене. 

Якщо цих слів у кінці сповіді бракує і я очікую чи вважаю, що це скаже священик - це може означати, що я ще замало пізнав Ісуса, не відкрив повністю своє серце для Нього, приходжу до Сповіді більше з потреби, ніж з любові, хочу перекласти відповідальність за свої вчинки на    священика.

Правдива любов завжди відповідальна. Хто пізнав любов Ісуса, той дорожить нею, з відповідальністю ставиться до цього великого дару. Потвердженням цього є особисті слова жалю і поправи на завершення сповіді. 

Кожна наша сповідь – це дарування Ісусові нашої покаянної любові. Як ми сповідаємося, чи говоримо особисто, що жаліємо за гріхи і поправимося, таку любов виявляємо Христові. Відповідно настільки Ісус перемінює цю любов і стільки дарує нам любові милосердя й прощення, настільки змінюємося ми самі та наше життя.

о. Михайло Чижович, редемпторист

НЕ СКИДАЙМО ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ НА БОГА

 |  Середа, 14 листопада 2018 15:40

14 листопада: Лк 12,48-59.

«Скинути» відповідальність за все на Бога – це те, чого нам так хочеться!

«Чому самі собою не судите, що справедливе?». Це свого роду продовження попереднього уривку Євангелія від Луки 12,13-14:

«Одного разу, коли Ісус учив, сказав до нього хтось із народу:

– Скажи братові моєму, щоб поділився зо мною спадщиною.

Ісус промовив до нього:

– Чоловіче, хто настановив мене суддею або ділителем над вами?».

Наша віра не може бути такою ж, як «почитання» божеств в різних релігіях: я тобі молюся, приношу жертви, а ти за мене вирішуй всі мої проблеми.

Ми самі здатні вирішувати більшість своїх життєвих труднощів. І не мамо права вимагати від Бога, щоб робив усе за нас. Бог вклав у нас багато. Ми створені на його образ, і це означає, що ми маємо уприсутнювати його у світі, маємо бути його образом у світі.

Так, Христос пролив світло на наше життя, але ми самі маємо вийти з темряви.

Христос навчив нас, що таке любов, але ми самі мамо любити.

Він показав нам, що таке справедливість, але ми самі маємо її чинити, за нею йти і її добиватися.

Ісус відчинив нам двері Царства Божого, але ми самі маємо туди увійти.

Він дав нам приклад, як жити, але не може прожити нашого життя за нас. Ми самі маємо жити…

І не можемо вимагати від Бога того, що належить робити нам. Він завжди підтримає, допоможе, втішить, додасть сили… Але наше життя маємо прожити ми. Світ, створений Богом, доручений Богові, і ми несемо за нього відповідальність. Наші ближні доручені нашій любові, опіці, милосердю, ми відповідаємо один за одного.

Бог вклав у нас занадто багато, щоб ми марнували своє життя і можливості, чекаючи кожного дня чуда з неба, самі нічого не роблячи.

о. Назар Саврас, редемпторист

ЛЮБОВ ВІДПОВІДАЛЬНА

 |  Вівторок, 13 листопада 2018 12:04

13 листопада: Лк 12,42-48.

Важливим елементом у творенні добра та побудові високого рівня життя є відповідальність. Вона потребує також знань і вмінь, іноді певного становища, щоб ми могли робити добрі справи. Та можна мати знання, вміння, досвід, становище, але коли забракне відповідальності, то все це не принесе жодного добра. Тому коренем багатьох проблем у суспільстві є брак відповідальності, починаючи від простого робітника, до керівників держави.

Питання прояву відповідальності у нашому житті можна почати з Таїнств Хрещення та Подружжя. Під час Хрещення відбувається акт відречення сатани і всіх діл його та з’єднання з Христом. Кожне Святе Таїнство служить створенню нашої єдності з Богом. А як це потім виглядає в дійсності? Коли подивитися на подію хрещення з перспективи часу, життя, то бачимо, як дорослі люди піддаються спокусам забобонності, ворожби. У хрещенні обіцяли вірність Христові, а в житті зраджують її. Замість просити допомоги в Бога, звертаються за порадами до злого духа.

Подібне відбувається в подружжі. Коли наречені приймають Тайну Подружжя, то обіцяють взаємну любов і вірність аж до смерті, а одночасно вірність Богові. Багато осіб довший час зустрічаються, знаються перед одруженням, кажуть, запевняють, що люблять один одного. Та коли приходить щоденне життя, потреба реального прояву взаємної любові в подружжі, сім’ї, як багато осіб зраджують цю любов і вірність, покидають чоловіка чи жінку, а навіть і дітей.

Почуття відповідальності для християнина – це одночасно прояв любові до Бога. Як проявляємо свою відповідальність у різних вчинках, обов’язках, таким є рівень нашої любові до Господа та ближніх, а вкінці й такий рівень життя – взаємної любові, поваги, пошани в людських стосунках.

Сьогодні одною з найбільших криз у суспільстві є брак відповідальності. У теперішній час питання будь-якої допомоги ближнім, особливо відповідальної досить проблематичне. Дуже мало є ситуацій, коли можна отримати надійну, фахову пораду, консультацію у важливому питанні, якісне виконання роботи (лікування, навчання, пошиття одягу, ремонт взуття, квартири, техніки, машини) за відповідну винагороду, а вже не кажучи про безкорисливу допомогу.

Нині все оцінюється через призму грошей, особистого збагачення, власної користі, а добро, любов ближнього стоїть далеко на останньому місці. Для сучасного робітника важливо одне – скільки я зароблю, а не важливо, чи ближній буде задоволений результатами моєї праці. А рідко хто задумується над враженням Бога від моєї праці, якою буде нагорода за неї у вічності Дух матеріалізму глибоко проник у свідомість людини, заглушив у її душі вразливість на потреби ближнього, прояви безкорисливої любові й милосердя, здатність бачити в інших Христа. Теперішня людина бачить в ближніх переважно тільки себе.

Вирішення проблеми безвідповідальності в корені не відбудеться без зміни сумління, ставлення людини до Господа. Якщо людина не проявляє у своїй праці відповідальності перед Богом, то тим більше не буде відповідальною перед людьми. Жодні закони, штрафи, покарання не вчинять нас відповідальними, якщо не буде виховано почуття відповідальності перед Богом, від якої ніхто не втече, не звільниться.

Наша відповідальність перед Богом і ближніми починається з відповідальності перед самим собою У нинішньому Євангелії Христос каже: «Від кожного, кому дано багато, вимагатимуть багато». Особиста відповідальність починається з рівня нашого духовного життя: знання молитов, читання Святого Письма, як часто приймаю Святі Тайни. У житті діє така засада, що цінна річ дорого коштує. Те саме має бути і в духовному житті. Коли хочемо отримати від Бога якийсь великий дар, чи багато дарів (оздоровлення з важкої хвороби, вирішення складних справ), відповідно це потребує більше молитов, а не одне Отче наш чи Богородице Діво.

У сучасній рекламі часто присутні елементи: два, три складники в одній речі, або два, три товари за ціною одного. Однак такий принцип не діє у духовному житті. Чим більше хочемо отримати Божих дарів, тим більше потрібно присвячувати часу для Бога: на молитву, Святі Тайни, досконаліше виконання Божих заповідей. Бо кожен дар – це вияв любові Бога до нас. Рівень нашого духовного життя, відповідальності – це рівень нашої любові до Бога. Бо любов завжди вірна й відповідальна.

Чим вищим, відповідальним буде рівень, вияв нашої любові до Бога, тим кращим стане наше життя, більше Божої присутності, любові й допомоги буде у світі та між нами.

о. Михайло Чижович, редемпторист

НЕ ТІЛЬКИ ДУША, А Й ТІЛО

 |  Субота, 10 листопада 2018 10:24

10 листопада: Лк 9,1-6.

У стародавні часи новини поширювалися тільки усно. Газет не було, книги писалися від руки, і книга, яка дорівнює за обсягом книзі Євангелія від Луки і Діянням Святих Апостолів, коштувала дуже дорого. Про радіо і телебачення люди і не мріяли. Тому Ісус посилав своїх учнів проповідувати Царство Боже. Його самого обмежували простір і час. Його учні повинні були стати його устами.

Вони повинні були відправитися в дорогу без нічого, тому що таким чином можна подорожувати швидко і далеко. Чим більше людина обтяжена речами, тим більше вона прив'язана до одного місця. Богові потрібні осілі благовісники, але йому потрібні також і ті, які готові відмовитися від мирських благ і виконувати його небезпечні доручення.

Якщо їх десь не приймуть, вони повинні стрясти порох зі своїх ніг, залишаючи таке місто. Коли раввини після подорожі поганською країною поверталися до Палестини, вони обтрушували зі своїх ніг кожну порошинку поганської країни. Учням було сказано поводитися в селі або місті так само, як і раввин поводився би в поганській країні: якщо люди відмовлялися від представленої їм можливості, вони самі прирікали себе […].

Крім проповіді Царства Божого, яку поклав на своїх учнів Ісус, важливо відзначити не раз повторювані слова «проповідувати і зцілювати хворих». Вони об'єднують турботу про тіло людини і про її душу. В місію дванадцяти входило не тільки проповідування, яким би втішним воно не було, але і діяння. Проповідь Царства Божого не обмежувалася благою звісткою про вічне життя; вона пропонувала змінити і умови земного життя людей. Це абсолютно відрізнялося від релігії «свята на тому світі». Ця проповідь підтверджувала, що здорове тіло людини – така ж невід'ємна частина цілей Господа Бога, як і її здорова душа.

В. Барклі

ДВІ ПРИЧИНИ НЕ БОЯТИСЬ

 |  П'ятниця, 09 листопада 2018 09:16

9 листопада: Лк 12,2-12.

Сьогодні в Євангелії ми чуємо про довір’я і відсутність страху, яке є правильним ставленням до життя. Дві причини не боятися. Перша – Бог постійно дбає про нас («Хіба п'ять горобців не продаються за два шаги? А ні один з них не забутий у Бога. Ба навіть і волосся на голові у вас усе пораховане. Не бійтесь: ви вартісніші за багатьох горобців!»). Дбає про кожного зокрема і про нас як спільноту Христових друзів і братів, чого свідченням є Святий Дух, який дає кожному потрібні дари щоб жити спільнотою любові. Друга причина – ми цілком у владі Бога, цінність нашого життя є більшою за самі роки життя, цієї цінності ніхто, крім гріха, не може в нас відібрати («Кажу вам, моїм друзям: Не бійтесь тих, що убивають тіло, а потім більш нічого заподіяти не можуть. Я покажу вам, кого треба боятись: бійтеся того, що, вбивши, має владу вкинути в пекло»). Тому ми не маємо чого боятися, бо що би з нами не сталося, наше життя і ми маємо вартість, сенс.

Саме таке цілковите довір’я є тим, що спонукає нас до вірності Богові, своїм християнським принципам і цінностям. Це довір’я дозволяє нам, не соромлячись, визнавати Бога і свою віру перед іншими, які можуть не приймати нас такими, якими ми є, чи навіть ворогувати з нами через наш християнський спосіб життя. Але знову нема чого боятися. Бо ми маємо помічника, вчителя, Утішителя – Святого Духа: того, хто завжди поруч, готовий допомогти і підтримати. І Христос нас запевняє також в своїй вірності («Кажу вам: Кожен, хто визнає мене перед людьми, і Син Чоловічий визнає такого перед ангелами Божими»).

Тому, коли в наше серце закрадатимуться сумніви, страхи, невпевненість по відношенні до Бога і нашої віри, пригадуймо собі ці речі: Божу вірність нам, його турботу про нас, присутність з нами Святого Духа, завжди готового допомогти нам. Довіряймо йому і просімо в нього допомоги, бо для цього він посланий нам.

о. Назар Саврас, редемпторист

ДАРУВАТИ ЛЮБОВ – ЦЕ ЗНАХОДИТИ ЩАСТЯ

 |  Середа, 07 листопада 2018 12:44

7 листопада: Лк 11,42-46.

Ми по-людськи схильні до того, щоб люди найперше цікавилися нашими справами, а потім приділяємо увагу іншим. Часто люди носять у собі болі, образи, згадують, хто повівся з ними несправедливо й очікують від ближніх милосердя, прощення, співчуття, розради. З іншого боку вони хочуть, щоб хтось зауважив й оцінив їхні заслуги, сказав до них добре слово, похвалив їх. Ми, як люди, потребуємо уваги, доброти й любові від інших людей. І це є нормальна річ. Така постава свідчить про наше бажання більше щось отримувати, ніж дарувати іншим.

Однак маємо пам’ятати, що всього того, що потребую я, потребують і мої ближні. Тому замість згадувати, що інші нам не зробили доброго чи, навпаки, що зробили поганого, маємо передусім з’ясувати, наскільки ми самі даруємо любов кожній людині, яку зустрічаємо на своїй дорозі!

Апостол Павло сказав про це таке: «Більше щастя є давати, ніж брати». Цим він нагадує нам, що у духовному житті діють інші принципи, ніж на землі. Коли ми ділимося з ближніми матеріальним добром, то його залишається в нас щораз менше. Якщо ж ми чинимо це в дусі любові, то ми даруємо їм не тільки земні речі, а й нашу любов. А Божа любов має таку властивість, що коли виявляємо її ближнім, її не стає в нас менше, а навпаки, за кожним проявом любові і милосердя до людей вона помножується, зростає в нас. Чим більше даруємо любові людям словом і ділом, тим більше отримуємо її від Бога та людей. Тому правило Божого щастя звучить так: «Коли береш – наповнюєш руку, коли даєш – наповнюєш серце!». Таким чином наша душа стає джерелом добра для людей та світу.

Ісус Христос дав нам приклад правдивої любові – жертовної і безкорисливої. Він прийшов на землю не збирати податки від людей, шукати популярності та слави, а допомагати їм, як сам сказав: «Син Чоловічий прийшов на землю не на те, щоб йому служили, а послужити й віддати своє життя як викуп за багатьох». Христос пожертвував своє життя на хресті, щоб дарувати нам прощення гріхів та життя вічне у його Небесному Царстві. Цим Він дарував і дарує нам себе самого в Святих Таїнствах, став даром любові для нас.

Шукаючи щасливого життя на землі, маємо завжди питати себе, а скільки добра та любові я владаю в нього, несу в світ. Американський президент Джон Кеннеді в своїй інавгураційній промові в 1961 році сказав: «Не питай, що твоя країна може зробити для тебе, запитай, що ти можеш зробити для своєї країни!». Ці славнозвісні слова мають бути програмою життя для нас християн, добрих громадян і патріотів своєї держави.

Шукаючи добра в житті, ми шукаємо Бога та його любов у світі та в ближніх. Отож, з’ясуймо для себе, наскільки ми кожній людині даруємо Бога, щастя в житті.

о. Михайло Чижович, редемпторист

ДУМАЙТЕ ПРО ТЕ, ЩО…

 |  Вівторок, 06 листопада 2018 10:06

6 листопада: Лк 11,34-41.

Очі – це те, за допомогою чого ми сприймаємо навколишній світ. Через очі (і, звісно, інші органи чуття) ми немовби впускаємо його всередину себе: через думки про те, що відбувається навколо, через емоції, які відчуваємо, реагуючи на світ і т. д. Але те, як ми «дивимося» на світ і життя, у великій мірі залежить від нашого попереднього досвіду, тобто що і в який спосіб ми раніше впустили в свій розум, в своє серце, в своє життя. Тому різні люди по-різному сприймають одну і ту ж подію. Та й ми самі в різні періоди свого життя (а навіть в різні дні) по-різному реагуємо на однакові чинники.

«Світло твого тіла – око твоє. Коли око твоє здорове, все тіло твоє світле; коли ж воно недуже, все тіло твоє темне. Гляди, отже, щоб світло, що в тобі, не стало темрявою. Коли, отже, все тіло твоє світле й нічого темного не має, воно буде все в світлі, так, як коли б освічувало тебе світло своїм сяйвом» (Лк 11,34-36), – каже Ісус.

Навколо нас – у світі, в якому живемо – надзвичайно багато світла, добра, «слідів» Божої присутності і діяння. І дуже важливо, щоб ми сприймали це світло, впускали його всередину себе. Не були людьми, які бачать тільки темряву, тільки негатив. Бо тоді і все життя людини стає негативом, вона наче просякнута всередині і одягнена зовні в цей негатив. І сама випромінює його, «заражаючи» ним інших. Дуже легко перетворити своє серце на темний куточок. Але хіба саме це нам потрібно? Чи не боротися за світло?

Апостол Павло в одному зі своїх листів дає чудесну пораду: «Радуйтеся завжди у Господі; знову кажу: Радуйтеся! Хай ваша доброзичливість буде всім людям відома. Господь близько! Ні про що не журіться, але в усьому появляйте Богові ваші прохання молитвою і благанням з подякою. І мир Божий, що вищий від усякого уявлення, берегтиме серця й думки ваші у Христі Ісусі. Наостанку, брати, усе, що лиш правдиве, що чесне, що справедливе, що чисте, що любе, що шанобливе, коли якась чеснота чи щобудь похвальне, – про те думайте! Чого ви навчилися, що прийняли, що почули та бачили в мені – те чиніте, і Бог миру буде з вами» (Флп 4,4-9).

Вчитися в такий спосіб підходити до життя бажаю кожному з нас, насамперед – собі!

о. Назар Саврас, редемпторист


Сторінка 1 із 15