«Чому ви мене звете: Господи, Господи, а не робите, що я говорю?» (Лк 6,46)
Іноді доводиться пригадувати людям, що звертання за «допомогою» до різних ворожбитів, цілителів, екстрасенсів, тих, що зливають віск тощо, є серйозним гріхом, адже людина відвертається від Бога і звертається до противних йому сил. На це неодноразово відповідають щось на кшталт «Але ж вони моляться, в них висять ікони», або ж «Вони ходять до церкви, причащаються, людей посилають до храму»…
Хотів би звернути увагу на те, що основними принципами поведінки віруючої людини є Божі (і Церковні, звісно) Заповіді, серед яких на другому місці, після твердження, що віруючий в Бога не може мати інших богів і поклонятися їм, стоїть Заповідь, яку ми знаємо як «Не взивай намарно імені Господа твого». На жаль, інколи забуваємо про важливість цієї Заповіді або зводимо її тлумачення до дуже вузьких рамок. Звісно, ми розуміємо, що йдеться про заборону «кривоприсягати», божитися, згадувати Бога (чи Богородицю і Святих) в невідповідний спосіб: наприклад, в жартах чи непристойних висловлюваннях. Але ця Заповідь говорить і про щось глибше.
Декалог (тобто 10 Заповідей) міститься в Святому Письмі, при чому кілька разів повторюється. Книга Виходу ось як передає це «веління» Господа: «Не прикликатимеш імени Господа, Бога твого, марно, бо не пустить Господь безкарно того, хто прикликає його ім'я марно» (Вих 20,7). А книга Второзаконня – «Не вимовлятимеш імени Господа, Бога твого, надармо, бо Господь не вважатиме безвинним того, хто закликає ім'я його надармо» (Втор 5,11).
Хочу спільно з Вами придивитися глибше до того, що означають слова, які «складають» цю Заповідь.
Насамперед, ім’я – це не просто набір букв чи звуків. В Біблії воно вказує, а часто і означає саму особу, яка є його носієм. Тому тут йдеться не просто про ім’я, яке «носить» Бог, але про нього самого. «Пошана до Імені Бога є виразом пошани перед таїнством Самого Бога і всією святою дійсністю, яку воно називає», – вчить Катехизм Католицької Церкви (2144).
Грецьке слово λαμβάνω, яке є на місці нашого «прикликати», має також такі відтінки, як «приймати», «схоплювати[ся]», «займати», «затискати». А єврейське נשא (naw-saw') – «піднімати», «нести». Тому йдеться не тільки про звукову чи словесну вимову імені. Але – про правильне ставлення до Господа, про правильну позицію, яку людина має зайняти перед ним, про правильну поведінку по відношенні до нього. Святе Писання показує нам, як Бог дарує себе людині, і разом з цим всю повноту своїх дарів (пор. Рм 8,32). І правильна постава людини, якій об’являється і дарується Господь – це прийняття з вдячністю і пошаною. Однак, часто людина займає іншу позицію, сприймаючи Бога як щось, що належиться їй, на що вона має право, наче Бог їй щось винен. Намагатися «купити» щось в Бога (чи самого Бога, його прихильність і любов), якою би то не було ціною – це не означає прийняти дар, але намагатися вихопити його з рук того, в чиїй руці він знаходиться, зайняти те, що належить комусь іншому, затиснути Бога у власних руках…
Гр. слово μάταιος (в нас – «марно»), також має досить цікаве значення. Євр. שָוְא (shav) означає «неправда», «брехня», «обман», а також «метушня», «пустота».
Намарно прикликати Господа означає робити це по-пустому, не вкладаючи в це нічого (серця, волі, готовності рахуватися з ним). Це означає прикликати Бога «в пустоту»: не бажаючи його по-справжньому, не бажаючи прийняти в своє життя його, його слово, його принципи, його діяння.
«Надаремно» не менш добре вписується в сенс цієї заповіді, бо означає робити щось без-цінно, без справжнього і властивого значення; але й також не усвідомлюючи ціни того, що я роблю. Тому «Господь не вважатиме безвинним того, хто закликає ім'я його надармо». Так, як ми, наприклад, з легкістю беремо щось зі столу і коли, скуштувавши, нам це не засмакувало, відкладаємо це вбік чи викидаємо. Чи коли заходимо в інтернет і проводимо в ньому безцільно час просто тому, що нам нудно, або нам не хочеться нічого робити – просто, як кажуть, вбиваємо час.
Однак, це також означає ставитися до Бога з неправдою, з обманом. Прикликати Бога до того, що не є властиве йому, що не є правдою, що є обманом. Це означає і «прикриватися» Богом тоді, коли під виглядом «побожності» (пор. 2 Тм 3,5) виконуємо не його волю, а свою власну; коли робимо не Божі справи, а власні, чи то егоїстично людські, чи диявольські; коли роблю не те, що правильне, а те, що вигідне мені, чого мені хочеться.
Так поступають ті, які, роблячи огидні Богові справи, прикриваються Божим іменем, молитвами, «походами» в храм, іконами і т. д. Але ми знаємо, що свідоме і добровільне порушення Божих Заповідей у «важкій матерії», тобто у важливому, (а друга Заповідь не є винятком) є важким гріхом. А гріх не має нічого спільного з Богом і його благодаттю.
Хочеться також додати до цього, що в християнській моралі приказка «ціль виправдовує засоби» не має місця. Як вчить Катехизм Католицької Церкви, моральність людських учинків залежить від: обраного предмета, мети чи наміру, обставин дії. «Предмет, намір та обставини становлять “джерела”, тобто є складовими частинами, моральності людських учинків» (1750). «Морально добрий вчинок припускає водночас доброту і предмета, і мети, й обставин» (1755). «Отже, помилково роздумувати про моральність людських учинків, беручи до уваги лише намір, який до них приводить, чи обставини (середовище, суспільний тиск, примус чи необхідність дії і т. д.), у яких вони здійснюються» (1756). ««Не можна виправдати поганий вчинок, здійснений із добрим наміром»» (1759).
о. Назар Саврас, редемпторист