Згідно з Євангелієм від Матея, Ісус Христос завершив свою земну діяльність словами благословення: «Ось я з вами по всі дні, аж до кінця віку» (Мт 28,20). Воскреснувши з мертвих та вознісшись на небо, Спаситель тілесно звільнився від впливу законів природи цього світу, перестав бути видимо присутнім між нами. Однак Він залишився невидимо присутнім між нами у словах Своєї науки, записаних у Євангелії, та Святих Тайнах, в особі наших ближніх. 
Великодній час, у якому 40 днів урочисто святкуємо славне воскресіння Ісуса з мертвих, має допомогти нам духовно воскреснути, утвердитися в цьому воскресінні: звільнитися від гріхів, зокрема гордості та самолюбства, від сумнівів щодо любові Бога до мене, тривог за своє майбутнє. Вкінці
це вміти бачити, відчувати присутність Бога в моєму житті. Прикладом цього були Тома та жінки-мироносиці, а сьогодні чоловік, який був розслаблений 38 років. 

Коли Ісус чудесно оздоровив розслабленого, багато людей ще не знали Спасителя, не могли швидко розпізнати в Ісусі Месію та Божого Сина. Розслаблений чоловік 38 років очікував Божої допомоги – оздоровлення у купелі Витезди, але не зміг розпізнати Бога в особі Ісуса, аж поки не зустрівся з Ним другий раз у єрусалимському храмі. Тоді віра розслабленого досягла повноти він оздоровився не тільки з паралічу фізичного, але також духовно прозрів, впевнено розповідав іншим, що то Месія Христос оздоровив його – побачив в Ньому знак Божої присутності, допомоги та любові. 

Хоч ми й називаємося християнами, віримо в Бога, але часто не навчені побачити Його дію в нашому житті. Навіть незважаючи на те, що Христос став для нас людиною і ми причащаємося Його Тіла і Крові. Часто ми віддаляємо Бога від нашого реального життя, від обставин, у яких перебуваємо через занедбання духовного життя, забобонність, ворожбу. Тому дуже важливо дбати про глибоке духовне життя, щоб уміти бачити Бога в нашому житті, бачити Його в кожній ситуації, яка б не в ідбувалася. 

Маємо вправлятися в тому, щоб глибше знати й розуміти науку Ісуса, аби пізнавати дію Бога в житті кожного з нас. Як діти грають у хованки й шукають щось, що є, але заховане, так і ми маємо вчитися знайти Христа, бо Він присутній біля нас повсякчас, навіть коли нам здається, що Господь далеко і залишив нас самих з нашими проблемами. У молитві «Царю Небесний» ми самі про це кажемо: «всюди єси і все наповняєш». Бог завжди присутній у нашому житті й постійно діє, як каже Святе Письмо, що ми «в Ньому живемо, рухаємося й існуємо» (Ді. 17,   28). 

Часто ціллю наших молитов є отримати певну допомогу від Бога. А очікуючи її – відповіді Бога на наше звернення, не завжди легко та впевнено розпізнаємо дію Господа. Для цього потрібно шукати в молитві і Святих тайнах не тільки допомоги, але найперше глибше пізнавати Ісуса Христа. Коли добре знаємо якусь людину – зовнішній вигляд, риси обличчя, то легко розпізнаємо, знайдемо її серед великого гурту людей. Буває також таке, що люди ходять до церкви, але не знають точно імені та прізвища отця, який виконує служіння на парафії, не розпізнають точно свого священика, коли зустрічають на вулиці міста. Дехто в таких ситуаціях каже: «Це ніби з нашої церкви священик»

У життєписах отців на пустинях Тебаїди розповідається про одного молодого монаха, який, спонуканий пожадливістю світу, не міг довше знести строгості монашого життя і втік знову у світ. Коли прийшов до Єгипту, одного дня побачив там гарну дівчину, яка була донькою поганського жреця (священика). Він дуже закохався в неї і просив батька, щоб дав її йому за жінку. Однак батько, за звичаєм, став перед свого божка і запитав поради, що має робити. А устами божка відповідав йому диявол: «Не смієш дати йому своєї доньки, доки він не відречеться свого Бога і Святого Хрещення, бо він є християнином!» І юнак прилюдно відрікся Христа. Так він робив аж три рази. «Не смієш віддавати за нього своєї доньки, бо хоч він відрікся Бога, але Бог не покинув його і стереже!», промовив диявол. Коли монах почув ці слова, йому відкрились очі, засліплені пристрастю, він припав на коліна і заридав гіркими сльозами: «Невже це можливо, добрий Боже! Я Тебе зовсім покинув, а Ти стоїш ще біля мене і не покидаєш мене? О ні, проминаючий і марний світе, геть від мене всі світові розкоші, я повертаюся знову в пустелю, і там до смерті буду оплакувати свої гріхи, якими я так важко образив Бога, такого доброго і милосердного!»

Коли просимо Ісуса про якусь допомогу, не забуваймо також просити Його про ласку розпізнати знаки прояви, способи допомоги, кажучи: «Господи, дай мені пізнати й розуміти твою волю, побачити й прийняти Тебе в різних подіях, обставинах та особах». Так кожна наша молитва, духовні вправи будуть успішні, про що запевняє нас псалмопівець: «Я шукав Господа і Він почув мене, й звільнив мене від усіх моїх скорбот» (Пс 33,5).

о. Михайло Чижович, редемпторист

Коли Ісус Христос останній раз ішов до Єрусалиму, то тим самим наближав Боже Царство до людей, а своєю хресною смертю дав нам можливість знову стати його учасниками. На хресті Божий Син звільнив людство від гріха багатовікової перешкоди, яка не давала йому можливості знову наблизитися до свого Творця. Ми стаємо учасниками Царства Небесного не тільки після тілесної смерті, а вже тут на землі в різний спосіб, зокрема коли беремо участь у Службі Божій згідно зі словами Спасителя: «Царство Боже є між вами» (Лк 17,21), «Бо де двоє або троє зібрані в моє ім’я, там я серед них» (Мт 18, 20). Бо Свята Літургія це прообраз, передсмак Царства Небесного на землі. Тому наша Літургія починається словами: «Благословенне царство Отця, і Сина, і Святого   Духа…»

Сьогодні пропоную деякі роздуми над першою молитвою Служби Божої, яка називається «Мирна єктенія». Вона починається потрійним проханням про мир: «В мирі Господеві помолімся; за мир з висот і спасіння душ наших; за мир всього світу, добрий стан святих Божих Церков і з’єднання всіх Господеві помолімся». Звернення до Господа найперше про мир вказує на одну з важливих ознак Царства Христового, яка свідчить про його досконалість, як пише апостол Павло: «Бо Царство Боже не їжа і не пиття, а праведність, мир і радість у Святому Дусі» (Рм 14, 17). А в іншому листі він подає мир, як один із перших плодів дії Святого Духа в нас: «А плід Духа: любов, радість, мир, довготерпіння, лагідність, доброта, вірність, тихість, здержливість» (Гал 5, 22). На початку та в кінці кожного свого послання апостол Павло бажає християнам       миру. 

З описів народження Божого Сина знаємо, що ангели сповіщали людям про прохід Месії на землю словами: «Слава на висотах Богу й на землі мир людям його вподобання» (Лк. 2,      14). 

Друге прохання Мирної єктенії нагадує нам про те, що Бог є джерелом правдивого миру, а наше спасіння, осягнення Царства Небесного це участь у Божому мирі, який є ознакою нашої тісної єдності з Ним. Також апостоли у своїх посланнях називають Ісуса Христа Богом любові та миру: «Бог є любов» (1Ів 4,16), «Бо Він наш мир. Він прийшов звістувати мир вам, що були далеко, і мир тим, що були близько» (Еф 2, 1417). Та й сам Ісус Христос, коли воскрес, то привітав апостолів словами: «Мир вам». Тому важливою ознакою справжнього Божого щастя для нас є мир у нашій душі, який отримуємо від Ісуса, коли перебуваємо близько Нього, з’єднані з Ним зв’язком      любові. 

У третьому проханні Мирної єктенії просимо Ісуса про мир для всього світу та Церкви. Дар миру має служити нашій взаємній єдності та єдності Христової Церкви, щоб вона були виразним знаком присутності Ісуса та Божого Царства у          світі. 

Потім є прохання до Господа Бога за святий храм та всіх його побожних прихожан, за духовних провідників Церкви (єпископів, священиків тощо), а також за свій народ та державну владу. Ми молимося за них, щоб вони були видимим знаком Господнього миру, любові та присутності Ісуса у світі, тобто знаком Царства Небесного на   землі. 

Далі йдуть три звернення до Бога про Його благословення у потребах земного життя: за щасливе місце проживання (село, місто, дім), благополуччя на щодень: плоди землі й мирне життя, тобто просимо Ісуса про добро для тіла та душі. А також молимося про Божу опіку над людьми у різних, особливо складних ситуаціях: за тих, хто подорожує, хворіє чи переживає якісь терпіння, перебуває у полоні. Ці прохання є свідченням нашої віри в те, що Христос пам’ятає про кожну людину й усі наші потреби, хоче, аби всі ми спаслися – стали учасниками Його царства любові в небі. Ласку спасіння ми отримуємо не тільки у храмі, але навіть різні події щоденного життя повинні служити нашому спасінню. Маємо пам’ятати, що кожне земне добро є Божим даром, знаком Його любові до нас, тому треба належно користати з нього – не марнувати, не нищити його, ділитися земними благами з ближніми й таким чином свідчити нашу любов до Ісуса, вчинити своє життя дорогою до неба. 

Мирна єктенія завершується трьома проханнями про звільнення від різних спокус та гріхів, запрошенням довіритися в усьому Богові особисто й за посередництвом Богородиці та святих. Ми просимо Бога, аби захистив нас від всього, що може стати перешкодою Його благословення для нас, нашого спасіння – стати учасниками великої спільноти любові Бога з людьми в небі. 

Із цих коротких роздумів бачимо, як багато скарбів у першій молитві Служби Божої. Тому так важливим є розуміти значення цієї найбільшої молитви Церкви – Святої Літургії, відповідна поведінка під час неї у храмі, уважне слухання та активна участь у ній. Хто належно поводиться на Святій Літургії, отримує багато духовного добра для себе. І як багато тратить, обкрадає себе той, хто невідповідно, неуважно поводиться у церкві під час Служби Божої, дбає більше про свою побожність, ніж спільну молитву, і таким чином шукає добра власними силами, а не зауважує того, як щедро обдаровує нас Ісус, коли щиро любимо Його, виконуючи Божу волю. Амінь.

о. Михайло Чижович, редемпторист

Починаючи з середини Великого посту – хрестопоклонної неділі, у Євангелії цієї та наступних неділь ми побачимо зростання радикальності вимог Ісуса Христа до своїх апостолів, щодо умов спасіння, а також до нас – Його учнів. Це вказує на важливість події, до якої зближаємося й готуємося під час посту – Пасхи. Ці вимоги випливають із її важливості для нас.

У третю неділю Великого посту Христос звернеться до апостолів і людей, які йшли за Ним, словами: «Коли хто хоче йти за мною, хай зречеться себе самого, візьме на себе хрест свій та йде слідом за мною» (Мр 8,34). А вже незабаром Спаситель скаже апостолам, що через їхню слабку віру, вони не змогли вигнати з хлопця злого духа. А трохи пізніше спитає їх, чи готові вони прийняти Його хрищення та пити Його чашу: розділити долю Учителя, все переживати разом з Ним – радість і терпіння. У цьому зверненні Спасителя до апостолів міститься також питання до нас: чи Христос - справді єдина основа нашого життя? Її невід’ємним елементом є наша любов до Господа Бога.

Джерелом сили, стимулом до здійснення цього завдання є любов Ісуса до людей, на яку вказує нам святий хрест, що його сьогодні вшановуємо. Хрест Ісуса ще раз нагадує нам і допомагає виконати мету посту – приготувати нас то Пасхи – найбільшого торжества любові Бога до людини. Бо воскресіння Христа – це перемога Його любові над гріхом і смертю. Любов – найбільше джерело сили для нас. Його знаком є хрест, який показує нам силу Божої любові на прикладі Ісуса Христа, котрий з любові віддав своє життя для нашого спасіння. Про правдивість цього свідчить апостол Павло на основі досвіду власного життя: «Все можу втому, хто мене укріпляє» (Фп 4,13), тобто я можу свідчити про Христа іншим людям, коли наповнений Божою любов. Для Павла духовна сила є у вірі, слові Божому, молитві: «Я не соромлюся Євангелії: вона бо - сила Божа на спасіння кожному, хто вірує» (Рм 1,16). Коли апостол просив допомоги в Ісуса у важких випробуваннях, спокусах, Той відповів йому: «Досить тобі моєї благодаті, бо моя сила виявляється в безсиллі» (2 Кр 12,9). Ми отримуємо Божу силу й допомогу, коли щиро любимо Господа Бога, надіємося й довіряємо в усьому Ісусові.

У Франції існує дуже гарна легенда. Якось біля бретонських берегів настала страшна буря. Високі хвилі із великою силою відбивалися від скелястих берегів. У цій страшній порі плив маленький човник по хвилях моря. У цьому човнику перебували два молоді хлопці і сильно тримали весла в руках. За всяку ціну бажали дістатися до берега, але проти сили морських хвиль їхні руки були дуже заслабі. Вони на весь голос благали якогось порятунку. А коли поміч не приходила, вони поклали весла, обняли один одного зі сльозами на очах і зі щирою молитвою на устах очікували смерті.

У цей час на березі моря, під кам'яним хрестом стояла навколішках їхня мати. Її серце розривалося із великого жалю, коли споглядала на погибель дітей. Теплі сльози падали на холодні бретонські скелі. Вона ще хоч раз бажала бачити своїх дітей. Приступила ближче до берега, наклонилася над великою пропастю і в цю хвилю одна маленька крапля сльози з материнських очей впала у сердите море. І сталося чудо. Коли материнська сльоза торкнулася моря, хвилі втихомирилися, хмари щезли, а в променях ясного сонця мати обняла врятованих дітей.

Такою рятівною краплею для нас, християн, є Божа любов.

Вшанування хреста нагадує нам головне завдання Великого посту – здобувати Божу любов, єднатися через неї з Ісусом, щоб могти разом з Ним духовно воскреснути: звільнитися з гріхів, від втрати почуття гідності, сенсу життя, знайти мету життя – вічність як зв’язок любові з Богом.

Любов потребує довіритися Христові – зректися надії на себе, надії на світ і земні речі. Коли нами керує горда самолюбна побожність, ворожба, шкідливі звички, краса тіла – це вже не є надія на Ісуса, а надія на себе. Такою поведінкою люди виявляють вірність світові, досконало слухають його, а не хочуть слухати Ісуса, не прислухаються до слів Його науки. Для таких осіб Христос стає «постачальником» різного добра, але не єдине добро – основа життя.

Христос справді є джерелом всякого добра у світі, особливо найбільшого добра, яким є любов. Але чи Він є єдиним джерелом любові для нас особисто. Це можна побачити по тому, наскільки живемо Божою правдою, словами науки Ісуса, згідно з Його волею. Реалії життя показують, що нажаль для багатьох людей джерелом любові є світ: становище, людська слава, похвала, достаток. Багато осіб сьогодні готові на все заради того, щоб їх хвалили, обожнювали, з ними рахувалися. Хоча вони й вірують у Бога, але світ стає першим джерелом щастя для них.

Христос вибрав і прийняв для спасіння хресну смерть, щоб показати свою близькість, солідарність з кожною людиною. Цим він максимально наблизився до кожного з нас, засвідчив свою любов, єдність з нами, щоб ми тісно з’єдналися з Ним, довірилися Йому, а завдяки цьому мали участь у Його Небесному Царстві. Такої вірної, відданої любові Господь очікує від нас. Ісус хоче не тільки щось нам дати для щастя, а бачить наше щастя у перебуванні разом з Ним через правду та любов.

Якщо хочемо Божого щастя для себе через Його любов, мир у житті, маємо поставити Ісуса в центрі свого життя. Нами мають керувати слова Його науки, а не людські погляди, вірування, згода з Божою волею, а не власні погляди, бажання. Цим маємо виконати пропозицію Христа: «Хто хоче йти за мною, хай зречеться себе самого». Надія та довіра Христові ніколи не розчарують нас, про що запевняє нас святий Павло: «Надія ж не засоромить, бо любов Бога влита в серця наші Святим Духом, що нам даний» (Рм 5,5). Там, де панує Божа любов, там завжди є надія на перемогу та успіх. Амінь.

о. Михайло Чижович, редемпторист

«Що легше – сказати розслабленому: Відпускаються тобі гріхи, а чи сказати: Встань, візьми твоє ліжко й ходи?» (Мр 2,9).

Справді, що легше сказати? Будь-яка людина може з легкістю сказати «Відпускаються тобі твої гріхи», адже прощення, відпущення гріхів – це те, дійсність чого неможливо перевірити людським поглядом. Натомість сказати «Ти оздоровлений» має свій наслідок: ти або встаєш і йдеш, і це є свідченням того, що мої слова не є обманом, або залишаєшся в своїй немічності, і я є «фальшивим пророком». Ісус, видається з першого погляду, йде саме цим легшим шляхом. І подальше зцілення паралізованого засвідчує силу його слова і влади відпускати гріхи, яка належить лише Богові. І це відкриває те, ким він є насправді.

Однак, якщо придивитися глибше, ми можемо побачити іншу сторону, обернену перспективу. Ісус неодноразово своїм словом зцілював хворих, і навіть померлих повертав до життя. І це для нього не було важко. Натомість за словами «Відпускаються тобі твої гріхи» ми маємо побачити нелегкий наслідок – цим він підписує собі смертний вирок, адже стягує лавину обурення, засудження, ненависті книжників і фарисеїв, які стануть ініціаторами його розп’яття, звинувачуючи його в богохульстві, бо він виставляє себе рівним Богові. Євангелист вказує, що ціною відпущення гріхів, глибинного і повного зцілення людини є смерть Ісуса. А це, безумовно, не можна назвати легким.

В Євангелії від Йоана читаємо про те, як Ісус, називаючи себе Добрим Пастирем, каже: «За те Отець мій мене й любить, бо я кладу моє життя, щоб знову його взяти. Ніхто його в мене не забирає, бо я сам кладу його від себе. Владу бо маю його покласти і владу маю назад його забрати; від Отця мого прийняв я цю заповідь» (Йо 10,17-18), і в полеміці з юдеями визнає: «Я і Отець – одно» (в. 30), через що його хотіли каменувати. «Тоді мовив до них Ісус: “Багато добрих діл появив я вам від Отця мого. За котре з тих діл каменуєте ви мене?”. А юдеї відповіли йому: “За добре діло ми тебе не каменуємо, але – за богохульство! За те, що, людиною бувши, Бога з себе робиш!”» (вв. 32-33).

Кожен з нас потребує того дорогого дару, який Христос нам дарує – прощення і відпущення гріхів. Того, що є початком цілковитого оздоровлення нас і нашого життя. Неможливо бути щасливим, бути в мирі, якщо ми перебуваємо під владою гріха. Так, іноді ми самі не усвідомлюємо, наскільки важливою і сильною є ця потреба; іноді ми настільки паралізовані гріхом, що він не дає нам відчувати цю потребу так гостро, якою вона є. Іноді ми так зациклюємося на «більш нагальних чи суттєвих» проблемах, що духовні потреби відсуваємо вбік. Христос, однак, знає наші справжні потреби, знає нашу найпершу потребу – потребу в прощені, у відпущенні гріха. І він не хоче давати нам тільки того, чого нам хочеться, але – те, чого ми насправді потребуємо. Він не хоче йти легким шляхом, оминаючи всі трудності, бо прагне дарувати нам повноту життя: «Я прийшов, щоб мали життя – щоб достоту мали» (Йо 10,10).

Сьогодні відпущення гріхів не менш доступне, ніж тоді, коли Ісус «ходив» між людьми в Палестині. Бо він і далі перебуває з нами. Владу відпускати гріхи, яку він має, він довірив служінню апостолів, служінню Церкви (пор. Йо 20,21-22). Та важливо, щоб ми вірили, щоб ми не боялися стати перед ним такими, якими ми є: паралізованими, немічними, хворими… Прийняти від нього відпущення гріхів в Таїнстві Покаяння, Примирення – Сповіді. Бо саме з цього починається наше справжнє зцілення і преображення, зцілення нашого життя. Не будьмо байдужими до цього дару, дарованого нам такою великою ціною!

о. Назар Саврас, редемпторист

Хто вирушає у далеку подорож, час від часу добре перевіряє мету – орієнтир (що хочу осягнути, куди маю прийти) та дорогу, якою прямує до неї. Він слідкує за дорогою, можливими перешкодами на ній, щоб рухатися безпечно й дивиться вперед, аби не збитися зі шляху, а впевнено йти до вибраної мети. 

У першу Неділю Великого посту читаємо Євангеліє про покликання перших двох Христових учнів Филипа і Натанаїла. Ця подія повертає нас думкою до початку нашого покликання: Хрещення, першої Сповіді й Причастя, нашого рішення йти за Ісусом та вибору християнського способу життя. Іншими словами, на самому початку шляху очищення, каяття і навернення, Церква нагадує нам про те, що є найважливіше у цьому: шукати не себе, свою досконалість чи навіть свою гріховність, очищення від гріхів, а Христа – живе Слово Боже. Тільки завдяки Ньому зможемо духовно зростати у вірі, надії та любові – зміцнювати свій зв'язок з Богом і очиститися з гріхів. Також побачити присутність і любов Ісуса в нашому житті – виконати завдання посту.

Блаженніший Любомир Гузар під час чергового Великого посту при кінці свого життя сказав: «Сьогодні вже друга неділя Великого посту, а чи це видно по нас». Доживши до першої неділі Великого посту, ми пройшли перший відрізок посного шляху. Тому маємо можливість подивитися, як ми його пройшли, по чому це видно, що тиждень посту за нами, які перші плоди посту отримали, чи змінилося щось у нашому житті: глибше пізнали й зрозуміли певну Божу правду, перемогли, відкинули від себе якусь спокусу, гріх, наскільки завдяки цьому наблизилися до Ісуса Христа. 

Покликання перших учнів Христа нагадує нам про те, що Великий піст є успішним для нас, коли нашим провідником у житті та в пості є Ісус Христос. Він присутній біля нас через події, обставини, людей. Для безпеки, успіху подорожі пустинею посту важливо бачити Ісуса в нашому житті. На прикладі Натанаїла бачимо, що Бог завжди бачить нас: стан душі, переживання, труднощі, події, обставини. Але чи ми бачимо Ісуса, чи стараємося побачити Його, знайти в своєму   житті? 

Головна мета посту – це зустрітися і з’єднатися з Ісусом Христом. Відповідно основне завдання посту – здобути Божу любов, яка єднає нас з Ісусом. У праці над здобуванням цього великого дару любові, важливим плодом покаяння і навернення, духовного очищення під час посту є отримати дар духовного зору, вміння бачити, як Бог об’являє та дарує нам свою любов, як це сталося з       Натанаїлом. 

Одного разу молодий воїн був поранений на полі бою і потрапив у лікарню. Коли про це довідалась його мати, прибула здалеку, щоб провідати його. Їй сказали, що він спить і що стан його критичний. «Дозвольте мені хоча б поглянути на нього сплячого», попросила мати. Лікар довго заперечував, але потім погодився і дозволив їй стати біля ліжка пораненого сина. Коли матір побачила бліде, змучене обличчя сина, її материнське почуття заговорило так сильно, що вона, не зважаючи на попередження лікаря, простягнула свою руку, щоб ніжно обтерти холодний піт з чола свого сина. Поранений син відчув цей ніжний дотик і прошепотів: «Це рука моєї матері».

Якщо цей важко поранений син відчув дотик руки своєї земної матері, то наскільки більший і ніжніший є дотик нашої Небесної Матері до своїх горем і нещастями зранених          дітей.

Великий піст даний нам для того, щоб наново наповнитися Божою любов’ю – основою справжнього щастя, яку ми втратили через гріхи. Щоб побачити, як Ісус приходить у наше життя й наповняє нас своєю любов’ю, потрібно очиститися з гріхів гордості й самолюбства, байдужості та лінивства. 

Чи зможу я побачити, зустріти Христа у своєму житті, якщо не буду здобувати духовного світла віри, мудрості Святого Духа, коли мною буде надалі керувати дух маловірства, гордості – слухання голосу світу, самолюбства – приємності й вигоди тіла. Провести добре час посту означає вийти з темряви гріха (правди світу) до світла Божої правди, обравши ще раз Христа основою і провідником свого життя, орієнтиром до Нього – Божі заповіді, слова Спасителя, а метою – любов Бога, добро та спасіння душі. Перевірити це можемо по тому, скільки разів за цей перший тиждень я сказав «так» Божій правді та сказав «ні» гріхам. Якщо мій погляд, думка, увага звернені далі до вигоди тіла, матеріальних речей, значить я не шукаю Ісуса, принаймні не почав шукати, очищати й просвітлювати душу Божою правдою. 

Правдивий піст – це перейти від посту на рівні звичаїв до особистої зустрічі з Христом у молитві, Святому Письмі, Святих Тайнах, у ближніх, які потребують нашої любові чи милосердя. Заклик про покаяння, навернення, любов Бога до нас може прийти в різний спосіб, але тільки особиста зустріч із Христом змінює, очищує та спасає   нас. 

За тиждень посту важко щось багато змінити, зробити радикальний поступ у духовному житті. Однак запитаймо себе, чи за той час я принаймні розпізнав стан моєї душі, рівень свого духовного життя, щоб знати, що далі маю робити, над чим працювати, в якому напрямку йти, аби бути ближче Бога й більше любити Його. Амінь.

о. Михайло Чижович, редемпторист

Неділя м’ясопусна: Мт 25,31-46.

Третім кроком у духовному приготуванні до Великого посту є м’ясопусна неділя, в яку читаємо науку Ісуса Христа про Страшний суд чи кінець світу. Церква подає це Євангеліє, щоб через нього показати важливість та кінцеву мету події, до якої провадить нас Великий піст. Готуючись до Пасхи Христової – урочистого вшанування хресної смерті і славного воскресіння Ісуса Христа, ми одночасно готуємося до власного воскресіння, переходу від земного життя до вічності – Царства Небесного.

Розповідь Ісуса про Страшний суд і кінець світу нагадує нам про важливість цієї події для нас. Для християнина немає важливішої справи, як спасіння своєї душі й життя вічне. Тому ми не можемо легковажно ставитися до цього, до власного вічного щастя в небі – неоціненного дару Божої любові. Бо наука про Страшний суд – це розповідь про любов Бога і людини.

Більшість із нас кілька раз у своєму житті чули розповіді про кінець світу. Час минув, але ні одне з цих пророцтв не здійснилося. Світ далі існує і життя в ньому продовжується. Останні 10 років у світі поширюється «нове об’явлення – пророцтво» про кінець світу під назвою «печать Бога живого».

Ісус Христос після хрещення в Йордані перебував 40 днів у пустині й зазнав там спокус від сатани. І в теперішні часи злий дух намагається різними спокусами, неправдою заманювати людей до себе. З їх допомогою зводить багатьох з доброї дороги до Господа Бога. Отож, давайте дослідимо, чим насправді є це «нове пророцтво», яка його справжня мета.

Автор печаті

Спочатку з’ясуємо автора цього нового «об’явлення». Це «Марія від Божого милосердя». Однак «книга істини» не подає точних даних про неї: реальне її ім’я та прізвище, дату народження, країну і місце походження, проживання на даний час. Ця «візіонерка» є якоюсь таємничою, невідомою, анонімною особою. Це перший аргумент сумнівів у правдивості даного пророцтва. Якщо Бог дає знаки для людства, то об’являє їх через конкретних людей, у визначений час та у зрозумілий для них спосіб, як це було у Фатімі, Люрді, у сестри Фаустини. Він чинить це з конкретною метою, а не загально, розмито, незрозуміло: Що? Як? Для чого?

Журналіст Майкл О’Фаррел дослідив, що за псевдонімом Марії від Божого Милосердя приховується збанкрутілий підприємець Мері Карберрі з Ірландії. Сама Мері Карберрі у свої «пророцтва» не вірить і виглядає, що вона робила це для банального заробітку.

Церква – посередник Ісуса

Якщо ця «печать» справді є знаком від Бога, то чому про це не знає Церква, Папа, не видано офіційних документів про його важливість і використання. Ісус Христос залишив на землі своєю заступницею святу Церкву і в ній усі середники, необхідні для спасіння, приготування людей до кінця світу, а її голові – апостолу Петру та його наступникам – дав ключі Царства Небесного. Вони отримали від Христа знання і розуміння Божої правди та право правдиво пояснювати людям слова Божої істини. Якщо б Христос щось робив поза Церквою, скривав від неї, ігнорував її, значить – чинив би неправдивими слова своєї науки. Але чи може Бог сам себе заперечити, мати дві правди, невірність своїм словам? Звичайно, що ні. Істотою Бога та Божества Ісуса Христа є правда: «Я – дорога, правда і життя» (Йо 15,6). Тому Христос як Бог завжди вірний своїм словам і ніколи не посилає неправди людям. Ось ще один доказ фальшивості послання «печать Бога живого» та «книги істини».

Розмір і назва книги

Вже сама назва послання «книга істини» викликає сумнів щодо його правдивості. Бо істиною є сам Бог, про якого розповідає нам Святе Письмо. Книга Біблії зібрала у собі всю Божу істину, яку Господь об’явив людині, і за розміром становить одну книгу, а «книга істини» має аж п’ять томів. Якщо відвічна Божа істина помістилася в одній книзі, то чи нова «Божа істина» є настільки великою, що потребує аж п’ять томів? Якщо Бог є один, чи може бути в нього дві істини? Коли в Господа буде дві істини, він не буде правдивим Богом. Якщо у світі є один правдивий Бог, то й істина одна. Тому з самої назви даної книги можемо зробити висновок про неправдивість послання «печать Бога живого» та всього, що з цим пов’язане.

Знак печаті

Знак «печать Бога живого» також викликає багато сумнівів і запитань щодо свого походження. Якщо він правдивий, то де тоді знаходиться оригінал, щоб люди могли побачити й переконатися у його правдивості?

Багато сумнівів і запитань викликає вигляд та уклад «печаті». Коли уважно прочитати текст «печаті», то одна частина тексту суперечить іншій. У першій частині є заклик довіритися «печаті Бога живого», а в другій – довіра Богові Отцеві через молитву до Божого милосердя. То що ж насправді захищає нас перед кінцем світу і другим приходом Христа: «печать» чи надія на Господа?

Також не зрозуміло, від чого саме захищає людей «печать Бога живого». На її початку є такі слова: «Всі, хто приймуть цю печать, отримають захист для себе та своїх родин напередодні Другого Пришестя Христа». З їхнього змісту випливає висновок, що Бог захищає нас від Ісуса Христа, тобто від себе.

Спосіб і зміст послань та молитовник до них досить незрозумілої будови та змісту. Все багато раз повторюється, без логічного зв’язку, чіткої думки та конкретної мети. Це ще один аргумент за визнання цього об’явлення фальшивим. Якщо Бог сказав якусь правду, він не об’являє її 10 раз. Його слово ніколи не втрачає сили, не треба повторювати його знову.

В кожного, хто увірував в Ісуса Христа та прийняв Таїнства Хрещення і Миропомазання, вони залишили на його душі незатертий знак (печать) Живого Бога – Отця Сина і Святого Духа, знак участі у Царстві Божому. Для чого тоді потрібен нам ще якийсь знак нашого спасіння? Немає потреби в жодних інших знаках нашої приналежності до дітей Божих та Царства Небесного.

Увесь текст «печаті» і «послань» наповнений напівправдою, що однозначно є методом діяльності сатани.

Перестороги Христа

Про неправдивість таких речей (об’явлень, пророцтв) сказав сам Христос: «І коли хто скаже тоді вам: Глянь, ось Христос, чи онде, – не вірте, бо встануть лжехристи та ложні пророки, які чинитимуть великі знаки й чуда, щоб, коли можна, звести навіть і вибраних. Ось я попередив вас. Коли вам, отже, скажуть: Ось він у пустині, – не виходьте; ось він, у криївках, – не вірте!» (Мт 24,23-26), «Не кожний, хто промовляє до мене: Господи, Господи! – ввійде в Царство Небесне, лише той, хто чинить волю Отця мого, що на небі. Багато мені того дня скажуть: Господи, Господи! Хіба ми не твоїм ім'ям пророкували? Хіба не твоїм ім'ям бісів виганяли? Хіба не твоїм ім'ям силу чудес творили? І тоді я їм заявлю: Я вас не знав ніколи! Відійдіть від мене, ви, що чините беззаконня!» (Мт 7,21-23).

Отож, коли хочемо мати певність спасіння, маємо пам’ятати, що то не ми спасаємо себе різними речами: «печатями», оберегами тощо. Нас спасає Ісус Христос своєю любов’ю, яку приймаємо через слова Євангелія, молитву, Сповідь і Причастя: «Хто слухає моє слово й вірує в того, хто послав мене, має життя вічне» (Йо 5,24), «Я – дорога, правда і життя. Ніхто не приходить до Отця, як тільки через мене» (Йо 15,6). У справі спасіння перед нами стоїть одне завдання – виконати Божу волю. Тому слухаймо і виконуймо слова нашого Спасителя Ісуса Христа, на нього покладаймо всю надію й цілковито довіряймо йому, дотримуймося науки Церкви і не потрібно нам буде ніяких інших об’явлень, знаків чи середників, бо Христос вже зробив все, що необхідне для нашого спасіння.

о. Михайло Чижович, редемпторист


Сторінка 1 із 9