Обрізання Ісуса: Лк 2, 20-21, 40-52.

Кожна подія в житті Ісуса після народження – це черговий крок Його зближення до людини. Цим Божий Син уподібнюється до нас у всьому: обставини народження, отримання імені, посвячення себе Отцеві сорокового дня, послух батькам і фізична праця теслі до 30 року життя, хрещення, убоге життя, терпіння від людей тощо.

Ісус Христос не мав потреби і обов’язку обрізання, жертвувати себе в храмі та дотримання інших звичаїв, але Він зберігає вірність релігійним традиціям і законові Старого Завіту, який встановив, щоб зродити в серцях людей віру і довіру до себе, що Він є правдивим Месією. Довіра людей до Ісуса стане основою створення Ним нового зв’язку людини з Богом – віри та любові через Ісуса Христа. Апостол Павло часто наголошував на цьому у своїх листах до перших християнських спільнот: «Один бо Бог, один також і посередник між Богом та людьми чоловік Христос Ісус» (1Тм 2,5), «Власне тому Він і є посередник нового завіту, щоб після того, як наступила його смерть для відкуплення гріхів першого завіту вибрані одержали обітницю вічного спадкоємства» (Євр 9,15), «Оправдані ж вірою, ми маємо мир з Богом через Господа нашого Ісуса Христа, через якого ми вірою одержали доступ до тієї ласки, що в ній стоїмо і хвалимося надією на славу Божу» (Рм 5, 1-3), «Він прийшов звістувати мир вам, що були далеко, і мир тим, що були близько; бо через нього, одні й другі, маємо доступ до Отця в однім Дусі» (Еф 2,17-19), «щоб об'явилася тепер началам і властям небесним через Церкву безконечна мудрість Божа, згідно з відвічним рішенням, що його Бог ухвалив у Христі Ісусі, Господі нашім, в якому маємо сміливість і повний надії доступ через віру в Нього» (Еф 3,   10-12).


Спаситель сам та через апостолів допомагає нам зрозуміти таємницю спасіння, що тепер воно залежить не від наших побожних вчинків, жертв, а від зв’язку віри і любові з Христом. Господь своєю наукою не скасував закону заповідей Божих, як сказав: «Я не прийшов усунути закон чи пророків, а доповнити їх», але надав їм новий зміст і мету – шукати й пізнавати Бога, мати відкрите серце для Його любові. Його слова спрямовують всю нашу увагу на Бога через повну надію і довіру Йому. То Ісус освячує і спасає нас, а не самі наші вчинки: «Без мене ж ви нічого не можете чинити» (Йо 15, 5). Виконання нами Божого закону має бути знаком нашої вірності Христові – згоди в усьому з Божою волею, як запорука спасіння згідно зі словами Ісуса: «Я – світло світу. Хто йде за мною, не блукатиме в темряві, а матиме світло життя» (Йо 8, 12), «Хто слухає моє слово й вірує в того, хто послав мене, має життя вічне» (Йо 5, 24). 


Через обрізання і найменування Ісус вчать нас послуху Богові. А це означає вміти почути голос любові Бога до нас і дозволити Йому провадити себе надійною та безпечною дорогою до спасіння. Амінь.

о. Михайло Чижович, редемпторист

Неділя по Різдві: Мт 2,13-23.

Народження Ісуса Христа – це надзвичайно радісна подія тоді, дві тисячі років тому, і сьогодні. Та мало є людей, які розуміють і користають з цієї радості. Як тоді, так і сьогодні у світі панує Ірод, який старається позбавити людей радості й миру, які походять від Христа.

Ісус Христос народився як людина дві тисячі років тому і продовжує народжуватися духовно у людських серцях. Він приходить до нас у словах Євангелія та Святих Таїнствах. Коли ми приймаємо слова Божої правди – науки Ісуса Христа до свого серця та черпаємо його любов у Таїнствах Сповіді й Причастя, то цим приймаємо Спасителя до свого серця, запрошуємо його у своє життя. Тим самим Христос народжується духовно в нашій душі й стає джерелом миру і радості.

Святий папа Іван Павло ІІ та папа Франциск називають сучасну культуру – культурою смерті. Диявол робить різні старання й прикладає всі зусилля, щоб позбавити нас справжнього миру і радості, які приносить нам Ісус. Він намагається витіснити з нашого розуму Божу правду й посіяти там переконання, що джерелом добра, миру, радості, любові для нас є матеріальні речі та вигода тіла – краса і слава. Для цього він поширює у світі різні ідеології, речі як іродові середники людського миру та радості: ворожба, нетрадиційна медицина, оперта на магії, розпусна мода, прикраси, ігри.

Злий дух руйнує у нас дар любові та її плоди через фальшиву побожність. Дехто вважає своє перебування в храмі успішним, коли помолиться приватні молитви і вшанує улюблені ікони. А якщо є потреба – посповідається. Коли християнин робить такі речі під час Служби Божої, цим ставить свою побожність вище від молитви Церкви – Божественної Літургії. Така побожність, насправді, є проявом самолюбства, ніж любові до Бога, надією на себе, ніж на Ісуса Христа. Бо якщо для людини не важливо те, що відбувається в храмі, тільки особисті бажання, вона не чує і не пам’ятає яке було Євангеліє і проповідь, значить не шукає зустрічі з Ісусом, лише особистої користі в молитві чи Святих Таїнствах. Такою побожністю ми не отримуємо добра, а радше обманюємо, обкрадаємо самих себе.

Якщо віримо в Ісуса, але не приймаємо або не керуємося його наукою в житті, а думкою світу, то цим вбиваємо у своїй душі Божу правду, а разом з нею Ісуса, вбиваємо в собі Божий мир і радість.

Христос своєю наукою нагадував людям, що наша гідність – це Божий образ і подоба, Божа любов у нас. Натомість світ переконує людей, що їхня гідність і щастя полягають у вигоді та приємностях тіла з допомогою прикрас, косметики, алкоголю, наркотиків, ігор. Ці речі є середниками людського щастя – миру і радості тіла.

Віра запрошує нас шукати правдивий мир і радість у Бога, покладаючи в усьому надію на нього. Якщо ми віддаємо перевагу ворожбі, косметиці та міцним напоям – земним середникам щастя, тоді надія на себе переважає в нас надію на Бога. Цим ми вбиваємо в собі та в ближніх надію на Бога, на мир, який хоче принести нам Ісус.

Будь-яка приємність, вигода тіла – це самолюбство, а всяке самолюбство, це насилля над любов’ю Ісуса до нас. Христос зазнавав насилля практично з моменту свого народження. Спочатку від Ірода, потім від книжників, фарисеїв, первосвящеників, а сьогодні від нас через наші гріхи гордості та самолюбства.

Чинячи насилля над Ісусом – його правдою і любов’ю в собі, ми пізніше проявляємо його у ставленні до наших ближніх через гнів, диктатуру, аборти, евтаназію, розпусту. Блаженніший Святослав у цьогорічному різдвяному посланні пише: «Уникаймо будь-якого насилля – у словах і вчинках – передусім у родинному колі, у стосунках чоловіка і жінки, батьків і дітей. Відкидаймо культуру смерті, яка допускає вбивство невинних ненароджених дітей і заохочує, як це вже буває у деяких країнах світу, важкохворих або старших людей вкорочувати собі віку під маскою так званої „солодкої смерті», що є насправді нічим іншим, як викликом проти Бога і злочином проти святості й недоторканості людського життя.

Святкувати Різдво Христове – означає наповнятися миром і радістю з неба, які приносить Ісус і ставати носіями цього миру і свободи через поширення у світі Божої правди. Це сказати одночасно ні насильству гордості і самолюбства”.

Народження Ісуса Христа намагається пробудити у нас віру в доброту Бога, що Ісус є джерелом нашого щастя. Віра запрошує покладати в усьому надію на нього, щоб вона принесла нам плоди Божого щастя: мир і радість, любов і достаток, здоров’я душі й тіла. Тому шукаймо Ісуса дорогою Божих заповідей, а він подарує нам все потрібне для нашого глибокого і довготривалого щастя.

о. Михайло Чижович, редемпторист

Собор Пресвятої Богородиці: Мт 2,13-23.

Дітям на день народження приносять подарунки на знак любові до них. Через народження Ісуса Христа Бог подарував нам себе самого для нашого вічного щастя. Як відповідь на це, він очікує від нас єдиного дару, щоб ми віддали, довірили Богові самих себе і все своє життя. Це не є обмеження нашої волі чи свободи, а навпаки – цим ми даємо Ісусові можливість огорнути його любов’ю себе і все наше життя.

Прикладом такої довіри, дару любові для Ісуса Христа є святий Йосиф та Діва Марія. Вони стали першими свідками не тільки тілесного, але й духовного народження Спасителя. Через їхню велику віру Ісус духовно народився найперше в їхній душі, а потім народився тілесно. Все їхнє життя, турбота і служіння Ісусові були даром їхньої любові для Господа Бога. Бог Отець подарував їм – свого Сина, а вони подарували йому своє життя.

Ми бачимо це в подіях, як Йосиф і Марія оберігають Дитятко Ісуса від переслідувань Ірода, втікаючи до Єгипту. А потім продовжують опікуватися ним у подальші роки його життя в Назареті.

А що ми можемо подарувати Ісусові, яких дарунків він очікує від нас? Ісус Христос не хоче від нас золота, срібла, дорогоцінностей, грошей, а духовних дарів: відкритості душі для нього, великої віри у його безмежну любов і милосердя до нас, покірного серця, наповненого довірою, згоди у всьому з Божою волею. Цю правду ми визнаємо в наших колядах: «Ісусе милий, ми не багаті, золота, дарів не можем дати, но дар цінніший несем від мира – це віра серця, це любов щира». Така пожертва наймиліша, приємна Христові. Тоді Ісус своєю любов’ю зможе радувати, заспокоювати нашу душу, лікувати її рани, надійно захищати нас від спокус сатани.

Щире і жертовне служіння Йосифа і Марії Божому Синові – це довіра Божій любові. Коли святий Йосиф слухав голос ангела і спочатку прийняв Діву Марію за свою дружину, потім за його порадами втік з Ісусом та його Матір’ю в Єгипет, а згодом повернувся в Назарет, цим проявив особливу довіру великій любові Бога до нас. На прикладі Йосифа й Пречистої Діви Марії Господь показав силу своєї любові, яка перемагає всяке зло: сумніви, страх, гнів і навіть смерть.

Апостол Йоан, пізнавши глибину любові Ісуса, так написав про це: «Любов у нас звершується в тому, що ми маємо довір'я в день суду, бо як він є, так і ми в цьому світі. Страху нема в любові, а, навпаки, досконала любов проганяє геть страх, бо страх має в собі кару, а хто боїться, той недосконалий у любові» (1 Йо 4,17-18).

Отож, не біймося, як святий Йосиф, щиро служити Богу і довіряти любові Ісуса, а він дасть нам відчути її силу та отримати великі плоди: постійну Божу опіку, душевний спокій і радість, здоров’я та успіхи в житті.

о. Михайло Чижович, редемпторист

31 Неділя по Зісланні: Лк 14,16-24.

Неділя Праотців безпосередньо приготовляє нас та налаштовує нашого духа на свято Різдва Христового. У цьому допомагають нам старозавітні праведники: патріарх Авраам, пророк Мойсей, цар Давид та всі інші пророки й святі тих часів, яких сьогодні вшановуємо. Церква згадує їх як приклад великої віри та щирої любові до Бога.

Так патріарх Авраам умів чути й слухати голос Бога та йти за ним. Пророк і боговидець Мойсей провадить нас до Божого Царства дорогою пізнання Господа та Божих заповідей. А цар Давид вчить нас любити Бога, любові, яка прославляє Господа Бога, кається та прощає гріхи. Адже свято народження Ісуса Христа – це передусім велике торжество любові Бога до людини. Божий Син приходить до нас у людському тілі, щоб визволити з неволі гріха й знову повернути нас до любові Небесного Отця.

Таємницю свого народження Спаситель відкриває і пояснює нам з допомогою притчі про велику вечерю. Господарем вечері є Бог Отець, а слугою сам Божий Син – Ісус Христос, який з любові до людини принизив себе аж до смерті на хресті, щоб ми жили в радості і любові з ним у вічності.

Гостина – це нагода до взаємної любові й радості, яка з неї випливає. Оскільки більшою є наша радість від Божої любові, яку дарує нам Христос. Різдво Христове – це свято великої радості, яку виражаємо веселими колядами. Щоб ця радість справді була велика, важливо запитати себе: наскільки я відкритий на Божу любов, шукаю найперше її у житті, шукаю Христа, а вже потім різні земні блага?

Немає сумніву, що Ісус Христос, як Добрий пастир, постійно об’являє нам свою любов у різний спосіб. Він постійно запрошує нас наповнятися нею через молитву, у Таїнстві Покаяння, особливо запрошує бути учасниками великої вечері – Служби Божої, споживаючи на ній Тіло й Кров Ісуса Христа – цей великий дар любові для вічного життя й радості з ним у небі. А від нас залежить, чи вміємо, стараємося розпізнати й прийняти Його любов, запросити Христа у своє життя.

Як часто єднаємося з Ісусом у молитві, на Святій Літургії, у Святих Таїнствах, читанні Євангелія, так відповідаємо на запрошення ставати учасниками Його вечері – торжества Божої любові тут на землі та в небі. Настільки насправді любимо та поважаємо Ісуса Христа.

о. Михайло Чижович, редемпторист

30 Неділя по Зісланні: Лк 18,18-27.

Однією з правд християнської віри, згідно з Катехизмом, є те, що ласка Божа конечна до спасіння. Великою цінністю, добром у світі є Божа ласка, яку Господь об’являє нам у різних дарах: кожен день життя, здоров’я, успішна праця, Божий захист від нещасть, прощення гріхів у Сповіді.

Сьогодні питання добра у світі досить розмите, відносне, бо його оцінка часто суб’єктивна. Сучасна людина все оцінює через призму свого я – власної вигоди. Вона вважає добром те, що їй подобається, що корисне, вигідне для неї, а не враховує думки, потреби іншої людини. Вкінці суспільство доходить до такої крайності, що перестає цінувати саму людину та її життя через аборти, евтаназію, наркотики.

Близьким і зрозумілим для нас прикладом цінності такого великого добра як людина є смерть наших рідних, близьких. Коли помирають близькі й дорогі нам особи – батьки чи діти, родичі оплакують цю втрату, бо людину неможливо замінити жодними матеріальними речами.

У Паризькому суді на лаві підсудних сидів вісімнадцятирічний злочинець Еміліан Сондо, який за декілька франків убив убогу жінку. Його оборонець, адвокат Апер, сказав до присутніх: «Шановна громадо! Моє завдання сьогодні є дуже легке, бо злочинець признався у всьому. Оборона неможлива. Та, незважаючи на це, я маю багато що сказати. Хто тут винен? Напевне, не тільки той молодий юнак. До певної міри винними є ми всі. Я бачу в цьому залі образ Розп'ятого Спасителя, але чому підсудному юнакові цей образ падає в очі перший раз, саме тут, коли він вже сидить на лаві підсудних? Хто і коли пояснив йому, Хто є Господь Бог? Хто говорив йому, що існує вічна нагорода і вічне покарання? Хто навчав його про безсмертність душі і вічне життя, про любов до Бога і ближнього? Хто навчав його Божих заповідей, де написано: „Не вбивай, не кради"?!». Після проголошення смертного вироку адвокат, показуючи на Розп'ятого, сказав: «Той судитиме нас за те, що ми викинули Бога і його закони зі щоденного життя! Тому пожинаємо плоди беззаконня і злочинність без міри і кінця...».

Найбільшим добром для віруючої людини є Ісус Христос. Спаситель, відповідаючи чоловікові словами «чому називаєш мене добрим? Ніхто не добрий, тільки один Бог», старається показати йому, що він може стати для нього найбільшим добром, якщо увірує в Христа як Бога. Цим Ісус дає знатному чоловікові більш повнішу відповідь на запитання, ніж він запитував Ййого. Господь показав йому, що є не просто доброю людиною, а Божим Сином. Тим самим життя вічне є близько нього.

Людина не здобуває життя вічне власними силами, з допомогою якогось дару. Христос є нашим провідником до Царства Небесного. А Царство Небесне – це зв'язок любові з Ним, бо Христос є джерелом життя дочасного і вічного. Тому Ісус пропонує чоловікові продати земне багатство, тобто звільнитися від надії на нього і здобути інше, вічне багатство яким є Ісус, покладаючи всю надію на нього. Разом з ним шукати життя вічне. Цим Христос запрошує чоловіка до досконалішої любові Бога.

Слово багатство багатозначне. Ним є не тільки майно і гроші. Великим багатством для людини є здоров’я, довге життя, знання й мудрість, пізнання краси цього світу, добра сім’я, вірні друзі, душевний спокій. Та найбільшим добром для нас серед цього всього є Ісус Христос. Він є правдивим нашим добром, бо є Богом – добром вічним, незмінним, незнищимим. Ісус об’являє і дарує нам любов Отця, звільняє від гріхів і повертає мир душі, приносить радість на землі й у вічності. А що в нашому житті свідчить про те, що Христос справді є найбільшим добром для нас?

Пізнати це можемо по тому, як виконуємо Божі заповіді та науку Ісуса Христа, чи у всьому довіряємо йому, зміцнюємо свій зв'язок з Ним молитвою та сповіддю, цінимо його любов у святому Причасті. Отож, наскільки важливі для нас Божа правда та добро душі, настільки Христос стає найбільшим добром для нас і настільки маємо певність отримати життя вічне з ним у небі.

о. Михайло Чижович, редемпторист

Непорочне Зачаття Богородиці: Лк 8,16-21.

Свято Непорочного Зачаття Богородиці випадає напередодні Різдва Христового. А це означає, що між цими подіями існує тісний зв'язок. Без непорочного зачаття Богородиці не було б народження Ісуса Христа. Господь, для здійснення свого задуму спасіння людини, приготовляє Божу Матір Марію, захистивши її від первородного гріха від моменту зачаття в лоні Анни. Тим самим він поклав свою ласку – милосердну любов в основу її святості та спасіння. Пізніше сила цього дару проявилася в день Благовіщення Богородиці, де вона прийняла Божу волю, свідомо і добровільно згодилася стати Матір’ю Божого Сина і цим причинилася до нашого спасіння.

Непорочне Зачаття Пресвятої Богородиці нагадує нам, що людське життя наповняється добром, коли в його основі є Божа ласка. Цю правду Христос виразив словами: «Без мене ви нічого не можете чинити». А апостол Павло потвердив це на основі досвіду свого життя, кажучи: «Я можу все в тому, хто укріплює мене» (Флп 4,13). Першість Божої ласки у нашому житті святий Павло називає дією і проявом віри. В одному з листі він пише таке: «Бо ви спасенні благодаттю через віру. І це не від нас: воно дар Божий. Воно не від діл, що ніхто не міг хвалитися» (Еф 2,8-10).

Апостол Йоан описав дану правду так: «Бог бо так полюбив світ, що Сина свого Єдинородного дав, щоб кожен, х то вірує в Нього, не загинув, але мав життя вічне» (Йо 3,16), «Любов же полягає не в тому, що ми полюбили Бога, а що Він полюбив нас і послав Сина свого як примирення за гріхи наші» (1 Йо 4,10). Отож, апостоли жодного успіху не приписують собі, а в усьому бачать дію Бога та його ласки.

Всі чудесні оздоровлення, які зробив Ісус, мали в своїй основі дію Божої ласки – дар любові небесного Отця, а вже потім старання людини. Спочатку Бог зродив у серці хворих віру і надію, а тоді віра привела їх до Ісуса Христа. Ісус постійно потверджував це словами: «Іди, віра твоя спасла тебе», «хай тобі станеться за твоєю вірою». Прикладом такої дії Божої ласки є навернення одного батька.

Біля підніжжя високих гір у невеликому будинку проживала мала дівчина Ганнуся. Хоч її старший брат і батько були не віруючими, мала Ганнуся була великою шанувальницею Пречистої Діви Марії, а цю любов їй прищепила її побожна мама, якої вже не було в живих. Ця побожна мама навчила свою доню складати рученята до молитви, вимовляти святі імена Ісуса та Марії. Навчила її також багато молитов і прищепила у її дитячому серці любов до Пресвятої Богородиці. А коли хвора мати вже мала помирати, покликала доню до себе, поцілувала її в останній раз, поблагословила і пошепки промовила: «Ганнусю, люба моя дитино, я помираю, а тебе віддаю під опіку Пречистої Діви Марії. Вона від сьогодні буде для тебе Матір'ю, якщо ти будеш добра і побожна. Я залишаю тобі свою вервицю, на якій я часто молилася за тебе, а тепер ти відмовляй молитви на ній за мене».

Голос умираючої матері щораз слабшав, але набравшись останніх сил, ще тихенько промовила: «Ганнусю, молися також за свого батька і люби його, хоч він невіруючий».

Незабаром мати померла, а Ганнуся залишилася сиротою, але мамині слова, що Марія буде її Матір'ю і щоб молилася за невіруючого батька, глибоко запали до її серця. Важким було молоде життя сирітки після смерті матері. Вона вже не чула ласкавих маминих слів, тужила за материнськими пестощами і поцілунками. Крім того всього горя, для молоденької дівчини було дуже боляче, коли батько наганяв її до важкої праці, жорстоко обходився з нею, гнівався і не відзивався, страшно проклинав, а навіть за що-небудь карав.

Всі тягарі і прикрощі Ганнуся зносила тихо і покірно, а коли наступали дуже важкі хвилини, шукала помочі у щирій молитві до Небесної Матері. У неї було одне велике бажання: випросити для свого батька ласку правдивої віри.

Час швиденько минав. Батько ставав щоразу неможливим, а за цей час Ганнуся виросла на гарну дівчину, і тато хотів видати її заміж за недоброго хлопця - ледацюгу.

Із великим жалем перший раз у житті не послухала батька, і, щоб урятувати свою віру і душу, серед темної ночі втікає з дому, до великого міста, і там наймається на службу в побожних людей, у яких совісно працює. Але як добра дитина не перестає думати про свого батька, за якого завжди молиться, щоб Господь Бог урятував його душу.

Одного разу вона довідалась, що в її селі панує страшна хвороба — тиф і що її батько дуже важко хворий. Побожна дівчина поспішає до свого дому, щоб урятувати життя батька. По якомусь часі тато трохи одужав, але одночасно захворіла на тиф Ганнуся і то дуже важко. Вона лежала тихо і спокійно, тримаючи в руках весь час вервицю, молячись за навернення свого батька. Тато з подивом дивився на любов і посвяту своєї доньки і холодне його серце почало розігріватись. Тепер він старався якось віддячити їй, щоб осолодити останні дні її життя.

Ганнуся померла, а після її смерті батько взяв із її рук вервицю, щоб тепер собі молитися за свою жінку і донечку. Він жив ще декілька років, а одного разу знайшли його мертве тіло у придорожній каплиці перед образом Пречистої Діви Марії, до Якої він часто молився в останні дні свого життя.

Якщо ми з вірою і покорою приймемо цю правду про першість Божої ласки в усіх справах, то вона зможе діяти в нашому житті з подвійною силою й принесе щедрі плоди: постійну Божу опіку, здоров’я, благополуччя, міцну віру, щиру любов, душевний спокій, успіхи у добрих справах, як це сталося в житті Богородиці та всіх святих. Амінь.

о. Михайло Чижович, редемпторист


Сторінка 1 із 8