25 Неділя по Зісланні: Лк 10,25-42.

Притча про милосердного самарянина – це питання допомоги ближнім у різних потребах, особливо в складних ситуаціях. У людському житті завжди присутні різні труднощі, проблеми. Навіть після приходу на землю Ісуса Христа їх не стало менше. Це показує недосконалість цього земного життя та наслідки первородного гріха. Тому ми часто зустрічаємо в житті людей, котрі потребують матеріальної чи духовної допомоги, нагоди до діл милосердя для душі або для тіла.

Нинішні роздуми над притчею про милосердного самарянина хочу розпочати з того, що сьогодні питання будь-якої допомоги ближнім досить проблематичне. Дуже мало є ситуацій, коли можна отримати надійну, фахову пораду, консультацію у важливому питанні, якісне виконання роботи (лікування, навчання, пошиття одягу, ремонт взуття, квартири, техніки, машини) за відповідну винагороду, а вже не кажу про безкорисливу допомогу. Сьогодні все оцінюється через призму грошей, збагачення, власної користі, а добро ближнього стоїть далеко на останньому місці. Для сучасного робітника важливо одне – скільки я зароблю, а не важливо, чи ближній буде задоволений результатами моєї праці. Дух матеріалізму глибоко проник у свідомість людини, заглушив у її душі вразливість на потреби ближнього, прояви безкорисливої любові й милосердя, бачити в інших Христа. Теперішня людина бачить в ближньому переважно тільки себе.

Пригадується мені подія з життя. Була одна багата жінка, але дуже скупа. Перед убогими, які приходили просити милостині, закривала браму. Одного разу, коли поверталася з городу із зеленою цибулею у запасці, заступив їй дорогу вбогий і просив милостині. «Я нічого не маю», - відповіла вона. «Дай мені хоч одну цибулину», – просив жебрак. Жінка вибрала найменшу, дала бідному і пішла до хати. Та все на світі минає. Померла й ця багачка і опинилась на місці муки. Бачучи радість праведних, кличе вона і вичислює, скільки молитов відмовила, свічок поставила перед образами. «Це несправедливо, – нарікає вона, – щоб я тут мучилась з іншими грішниками». І раптом чує голос із Неба: «Але ти не маєш жодного доброго діла. Що з твоїх молитов, коли твоє життя було без милосердя». Замовкла вона, бо справді не мала жодного доброго вчинку на своє оправдання. Раптом пригадала собі, що дала колись одному бідному цибульку і крикнула: «Я дала бідному цибулину». «Добре, – озвався небесний голос, – він прийде на берег безодні і дасть тобі цибульку. Тримайся сильно. Може, він тебе витягне з місця муки». Появився вбогий з цибулею, жінка вхопилась за неї, і цей святий жебрак почав її тягти. Ще трішки, і витягне. Але несподівано почула, що хтось із тих, що з нею мучились, скористався нагодою вирватись на волю і вхопився за її ногу. «Ах ти, поганче, відчепися!», - крикнула вона зі всієї сили й копнула його другою ногою. Від цього несподіваного руху гичка не витримала, обірвалася, і немилосердна скупа жінка полетіла назад у безодню. Цей її вчинок був образом закам'янілого самолюбства, що залишилось у неї і після смерті.

Допомога ближнім – це питання рівня духовного життя, нашої любові та відповідальності перед Богом. Правдива любов завжди відповідальна. Як ставимося до ближніх і їхніх потреб, по цьому можемо визначити рівень і правдивість нашої побожності – любові до Бога.

Коли йде мова про допомогу ближнім, то вона стосується не тільки вирішення життєвих, матеріальних справ, а також самої особи, добра її тіла та душі. Однак у конкретних життєвих ситуаціях ми не завжди можемо легко і швидко зорієнтуватися, як допомогти даній людині, чи вона справді потребує допомоги, про яку просить. Сьогодні на вулицях міст багато людей просять про матеріальну допомогу, особливо у вигляді грошей. Як правильно поступити, аби не мати докорів сумління, що не допоміг ближньому в потребі, не виконав слова Христа: «Дай тому, хто в тебе просить, а хто хоче позичити в тебе, не відвертайся» (Мт 5,42).

Спочатку варто довідатися, яка причина того, що хтось просить в людей матеріальної допомоги, чи він справді потребує її, наскільки правдивим є його прохання. Для цього можна запитати, чому і з якою метою хтось просить допомоги в людей. Коли людина потребує їжі чи одягу, таку допомогу можна завжди і спокійно надати, якщо це можливе для нас. Орієнтиром тут є слова Христа: «Бо я голодував, і ви дали мені їсти; мав спрагу, і ви мене напоїли; чужинцем був, і ви мене прийняли; нагий, і ви мене одягли; хворий, і ви навідались до мене» (Мт 25,35-36).

Говорячи про діла любові й милосердя до ближніх, придивімося уважніше до потерпілого чоловіка, про якого розповідається у цій притчі. Його смертельно побили розбійники й він нічим не міг допомогти собі, а був зданий повністю на милосердя людей. Чимало є людей, які можуть частково вирішити свої проблеми, але не хочуть.

Багато осіб просять у перехожих гроші. Тут треба бути обережними, бо дехто поступає так, бо шукає легкого вирішення справи, зловживає добротою інших. Подивімося тоді, а який фізичний стан того, хто збирає грошові пожертви. Одне, коли людина потребує певної суми грошей на складну операцію, невідкладне лікування, але своєю працею не може заробити їх за короткий час. Тоді є об’єктивна причина такої допомоги. Але якщо людина може працювати й заробити гроші на свої потреби, але не хоче, шукає «легкого хліба», прикривається неправдивими причинами, такій людині бажано не давати грошей. Бо це не буде їй на користь, а радше служитиме поглибленню лінивства, утвердженню жебрацького способу життя. Апостол Павло пише про це так: «Як хтось не хоче працювати, хай і не їсть» (2 Сл 3,10). Таким чином, ми станемо співучасниками її гріха. Даючи гроші, будемо сприяти її лінивству.

Єдиним, певним і завжди ефективним способом допомоги потребуючим є молитва. Якщо ми не впевнені у щирості прохання людини і в належному використанні нашої матеріальної допомоги, або не можемо це зробити, то завжди можна за таку особу помолитися. Молитва не потребує якихось надзвичайних умінь чи умов. Молитися можна в думці, по дорозі. Ісус завжди почує нашу молитву, незалежно від того, в якому місці чи в яку пору дня звернемося до Нього, будемо просити допомоги для ближніх як каже псалмопівець: «Я голосно візвав до Господа, і він вислухав мене з гори святої своєї» (Пс 3,5). Бо на питання любові і милосердя Господь відповідає негайно.

На тему милосердя апостол Павло написав: «Хто скупо сіє, скупо буде жати. Хто щедро сіє, той щедро жатиме» (2 Кр 9,6), «Хто бо для свого тіла сіє, той з тіла пожне зотління; а хто сіє для духа, той від духа пожне життя вічне» (Гл 6,8). Не шкодуймо ближнім любові для їхнього тіла чи душі, а отримаємо взамін щедрий вияв любові від Ісуса вже тут на землі, а особливо у вічності. Амінь.

о. Михайло Чижович, редемпторист

24 неділя по Зісланні: Лк 8,41-56.

Цієї неділі маємо Христову науку не у вигляді притчі, а конкретної життєвої історії, яку богослови називають чудом в чуді. Євангеліє розповідає про оздоровлення кровоточивої жінки та воскресіння Ісусом дочки Яіра. Ці події дуже наближені до реалій нашого життя, бо й сьогодні люди хворіють на різні хвороби, а також вмирають.

Тема оздоровлення завжди актуальна в житті, особливо його способів осягнення, як для нас, так і для ближніх. Бажаючи оздоровитись самому з фізичних чи духовних недуг, або допомогти комусь у його фізичній чи духовній хворобі, навернути до Бога, у нас виникають різні запитання: що і як зробити, щоб покращився стан людини, змінилася ситуація.

Якщо хочемо з Божою допомогою оздоровити когось, навернути до Бога, до Церкви, то потрібно дотримуватися такої засади: спочатку маємо відкрити людині Господа Бога – джерело і мету оздоровлення, а тоді пропонувати необхідні для цього середники. Ближньому треба показати Христа як когось близького й важливого для нього, а тим самим допомогти йому відкритися на Бога – його правду та ласку. Працювати в цьому напрямку потрібно одночасно словом та вчинками. Людині треба донести правду про всемогутність, любов, прощення, милосердя Бога до нас, небезпеку гріха та важливість спасіння. Робити це слід розсудливо, поступово, без зайвого психологічного чи морального тиску, щоб ще більше не відвернути ближнього від Христа, дивитися наскільки він відкритий на Божу правду, готовий прийняти її й нею жити.

Найважливіше – це потверджувати свої слова добрими вчинками, тобто відповідною поведінкою, проявляючи покору, терпеливість, лагідність, прощення, ставитися з розумінням до ближнього, враховуючи його стан, готовність до навернення, прийняти Божу правду. Інакше наші найкращі слова, без добрих вчинків не матимуть вартості, переконливої сили для іншої людини, бажання залишаться нездійснені. Інша людина найкраще пізнає Бога та його образ по наших вчинках, поведінці, способі життя. Бо як кажуть святі: «Слова повчають, а вчинки потягають до дії».

Працю над наверненням чи оздоровленням ближніх треба завжди поєднувати з молитвою за них. Бо оздоровлення чи навернення є найперше Божим даром. Тому ці ласки потрібно спочатку випросити в Бога молитвою, а потім донести їх ближнім словом та вчинком. Маємо пам’ятати, що тим, хто навертає і оздоровляє людину є найперше Господь Бог. Щоб часом в цій справі не брати багато ініціативи на себе й цим не поставити Ісуса на другому місці.

Після цього можна переходити до праці над середниками оздоровлення, навернення, такими як молитва, церковні богослужіння, Святі Таїнства. Пізнавши Христа, людина має з чим поєднати ці середники, бачить практичну мету їхнього застосування – створити зв'язок з Богом. Вона має можливість порівняти життя без Ісуса та з Ісусом і зробити добровільний вибір. З такою особою можна трохи більше говорити про духовне життя, заохочувати її до глибшої особистої молитви, частої Сповіді й Причастя. Лише той, хто знає і розуміє свої обов’язки, зможе виконувати їх самостійно, буде сам шукати Ісуса. Бо неможливо силою навернути когось, заставити любити Бога, тільки з доброї волі та бажання людини, бо любов ніколи не чинить насилля над іншим. Хто, отже, пізнає Христа, той зрозуміє і сенс духовних вправ, які єднають нас з Господом.

Саме такий надійний шлях до фізичного та духовного оздоровлення бачимо в нинішньому Євангелії. Кровоточива жінка прийшла до Ісуса оздоровитися від своєї недуги, подолавши різні перешкоди. Пізнавши перед тим Христа, вона з великою вірою, впевненістю доторкнулася одежі Ісуса, що тільки він допоможе, вилікує її з цієї довготривалої хвороби. Так здійснилося її бажання.

Також дорога Яіра до здійснення його віри – воскресіння Ісусом дочки, була наповнена перешкодами. Спочатку Ісуса затримала хвора жінка, яка своїм вчинком поглибила неспокій батька. Незадовго Яір отримав вістку, що його дочка померла. Можна сказати, що це забрало в нього останню надію на порятунок дочки. Та Ісус додає йому відваги: «Не бійся, тільки віруй, і вона спасеться». Бо там, де закінчуються людські можливості, вступає в дію Божа всемогутність. За мить віра та довіра Яіра Христові оправдали себе. Ісус повернув його дочку до життя.

Отож, коли шукаємо в житті Христа, все переживаємо й вирішуємо разом з ним, жодна справа не залишається без вирішення, все виходить нам на добро, а всі наші старання Ісус вінчає успіхом. Амінь.

о. Михайло Чижович, редемпторист

Ісус Христос у багатьох своїх науках використовував як приклад події з життя чи пояснював певні Божі правди з допомогою явищ природи. У деяких науках Ісус говорив про світло: «Світло тіла – око. Як, отже, твоє око здорове, все тіло твоє буде світле» (Мт 6,22), «Ніхто не засвічує світила, щоб його вкрити посудиною або поставити під ліжко, а, навпаки, його ставлять на свічнику, щоб ті, що входять, бачили світло»    (Лк 8,16). 

Кожна пора дня або року важлива по своєму. Ніч важлива для нас, бо це нагода відпочити, оздоровитися, набратися сили до праці. Але ми природно більше любимо день – світлу пору доби. Він довший за ніч, в день добре бачимо речі довкола нас, можна зробити або зустріти багато добра в житті, реалізувати себе, отримати багато приємності для    душі. 

Так само кожна пора року корисна і потрібна для нас. Але більшість людей віддають перевагу теплій порі – весні та літу. Бо погода впливає не тільки на наше тіло, а також на стан нашої душі. холод і густі хмари пригнічують нас, а коли надворі тепло, світить сонце, то й на душі стає легше, радісно. 

Говорячи про світло, Христос має на увазі духовне світло – Божу правду та любов. Та й Самого Себе Він назвав світлом, кажучи: «Я - світло світу. Хто йде за мною, не блукатиме у темряві, а матиме світло життя» (Йо 8,12). Ми потребуємо в житті не тільки фізичного світла й тепла, а також духовного тепла, душевної радості особисто та в стосунках із людьми, які випливають із Божої любові. Тому Ісус хоче, щоб кожен із нас був Божим знаком у світі, цим духовним світильником, ніс у світ світло і тепло Божої присутності, правди й любові: «Так нехай світить перед людьми ваше світло, щоб вони, бачивши ваші добрі вчинки, прославляли вашого Отця, що на небі»         (Мт 5,16). 

Таким світильником Божого світла у світі був святий великомученик Димитрій. Коли Христову Церкву в перші століття оповила темрява переслідувань римськими імператорами, в ній засвітився великий духовний світильник – мученик Димитрій. Він отримав від своїх побожних батьків добре релігійне виховання – знання христової науки та дар віри. Від батька Димитрій успадкував уряд начальника міста Солуня, але це не заважало йому бути добрим християнином, відкрито визнавати свою віру в Ісуса Христа. Незважаючи на накази імператора Максиміліана, святий Димитрій не переслідував, а навпаки, захищав християн, допомагав          їм. 

Будучи у в’язниці за віру, він поблагословив Нестора на боротьбу велетнем Лієм, у якій Нестор переміг свого суперника. Побачивши це, люди голосно закричали: «Великий є Бог християнський». А коли всі дізналися, що на славний подвиг Нестора благословив Димитрій, тоді імператор, аби відімстити за смерть Лія, наказав воїнам піти до в’язниці й списами вбити святого Димитрія. Сталося це 26 жовтня 306 р. Так цей святий ніс у світ світло Христової віри, правди та любові.

На вулицях наших міст і дорогах ставлять різні знаки, але вони корисні тоді, коли великі, стоять на видимому місці, щоб їх можна було легко зауважити, побачити, що на них зображено, написано та з їх допомогою зорієнтуватися в ситуації. Якщо якийсь знак маленький, закритий гілками дерева, тоді ніхто не побачить його, не буде користі від нього. 
Кожен з нас має бути виразним знаком присутності та любові Бога у світі, духовним світильником для людей. Коли пізнаємо Божу правду, молимося, приймаємо Святі Тайни, тоді наповняємо себе цим духовним світлом правди та любові, які є знаком видимої присутності Христа в нашому житті. Наскільки ми наповнені тим світлом самі, настільки наповнимо світ. А наповнити життя Божим світлом можемо словами та вчинками: твердістю свого релігійного переконання, добрим прикладом життя, поведінкою, коли керуємося духом віри та любові, як це робив святий Димитрій. 

Найбільшим світлом у всесвіті є сонце. Але й воно освітлює тільки половину земної кулі, але не всю нараз. Подібно відбувається і в людському житті. Чим більше в нас буде Божої правди й любові, більше людей буде жити цією правдою та любов’ю й так наповняти ними світ, тим більше цього духовного світла й тепла любові, душевного спокою та радості, присутності Бога буде серед нас. Амінь.

о. Михайло Чижович, редемпторист

23 Неділя по Зісланні: Лк 8,26-39.

Зустріч Ісуса з герасинським біснуватим відкриває нам тему різного роду випробувань і страждань у людському житті. Люди можуть терпіти від хвороб, життєвих проблем, спокус диявола, внаслідок своїх гріхів, з власної вини або через інших людей. Сьогодні роздумаємо над тим, як правильно повести себе в таких ситуаціях і що робити.

У житті людей бувають випадки, коли хтось довший час не має людського та душевного спокою через різні невдачі, неприємні обставини або тривожні, незрозумілі сни. У таких ситуаціях, які часто повторюються, дехто керується такою закономірністю, що після них обов’язково будуть якісь неприємні події, негативні наслідки, ніщо не можливо змінити. Причини та спосіб вирішення цієї проблеми потрібно шукати в двох джерелах – внутрішніх і зовнішніх. Цю працю можна поділити на три основні етапи.

Спочатку потрібно детальніше переглянути своє життя, дві площини – людську і духовну. Найперше треба подивитися на виконання різних своїх обов’язків: власних постанов, обов’язків вдома й на роботі. Чи всі обов’язки виконую, а якщо не виконую, то які, з якої причини. Також слід звернути увагу на те, з яким духом, наскільки якісно виконую покладені на мене обов’язки: подружні, сімейні, професійні. Чи може роблю щось недбало. Тобто слід подивитися, чи немає тут якихось підстав, причин, щоб злий дух через них впливав на мене і порушував мій душевний спокій.

Тоді переглянути стан свого духовного життя, як виконую християнські обов’язки. Звернути увагу на те, чи постійно практикую особисту щоденну молитву, регулярно беру участь у Службі Божій, стараюся кожного місяця сповідатися й причащатися, належно виконувати Божі заповіді. Чи тим самим достатньо зміцнюю і захищаю себе Божою ласкою, свій зв'язок з Богом, уникаю байдужості та лінивства.

Один молодий чоловік, який вирішив стати пустельником, прийшов до старого монаха і почав жалітися на спокуси. Старець потішив його і пообіцяв у своїх молитвах просити за нього Бога. Але через деякий час він знову прийшов і сказав, що диявол спокушає завжди його однаково. Монах і тепер відправив його з потіхою, а сам приклякнув і почав просити Бога, щоб виявив йому причину, чому сатана такий впертий. На те Господь дав побачити святому монахові під час молитви печеру цього молодця — він спокійно лежав собі, зі зложеними на грудях руками. Тепер старець зрозумів, у чому суть справи. Він закликав молодого пустельника до себе і сказав йому, що причиною його спокус є духовна байдужість. Тепер він почав уставати зранку, думати про свою душу і робити духовні вправи, і диявол згодом відступив від нього.

Цей приклад наочно показує, що хто мужньо, з Божою допомогою бореться з пристрастями, виконуючи заповіді Божі, той поступово очищає своє серце і, в міру свого очищення, наближається до Бога, отримує душевний спокій.

Потім можна розглянути третій крок. Якщо немає поважних причин, вини з мого боку – тобто внутрішніх, то чи є причини ззовні. Можливо негативний вплив на мене мають якісь речі, події, особи, пережиття минулого, які диявол використовує, щоб шантажувати мене, сіяти в душі неспокій.

Так можемо перевірити рівень нашої співпраці з Ісусом Христом – в чому маємо прикласти власні зусилля, а де потрібна дія Божої ласки. Це покаже нам, які духовні середники необхідно використовувати, щоб покращився стан нашого життя, відійшли спокуси та прийшов душевний спокій, щоб Божа опіка та любов у повноті запанували над нами. Амінь.

о. Михайло Чижович, редемпторист

22 Неділя по Зісланні (Лк 16,19-31).

Більшість недільних Євангелій тісно пов’язані між собою змістом або обставинами. Притча про багача і лазаря – це добрий біблійний приклад до притчі про сіяча минулої неділі. У сьогоднішній притчі в особах багача і Лазаря Ісус виразно показує ставлення людини до Божої науки, а через неї до самого Бога та його плоди. На прикладі Лазаря бачимо, що хто в земному житті старається жити в згоді з Божою волею, той буде близько Бога у вічності. Хто ж на землі думає більше про себе, вигоду свого тіла, йде за голосом своїх бажань, а не Божої правди, той, подібно як багач, і в вічності не зустріне Бога, а перебуватиме в темряві пекла, де вже ніколи не можливо буде побачити Бога та відчути його любов.

У цьому світі все відбувається за одним принципом, що життя постійно йде вперед, а не назад: відбувається перехід від недосконалих до досконалих речей, від низьких до високих цін, від духовних до матеріальних речей, а не зворотно. Все йде від простого до складного. Цього не можливо зупинити. Відповідно сьогодні важко змінити людину, змінити життя, бо воно щораз більше спрямоване до матеріальних, а не духовних цінностей, до світу, а не до Бога. На людство може подіяти лише якийсь надзвичайний знак, катастрофа, яка знищить людей, щоб після них прийшли інші. Для сучасної людини не діють ніякі знаки, аргументи, які змінили б її свідомість, крім свого «я», власної вигоди.

У 80-ті роки минулого століття в одній сім’ї на Івано-франківщині від народження важко хворів син Денис. Батько категорично відмовлявся охрестити його, кажучи: «Я тебе зараз як охрещу, то ти не знайдеш собі місця ні в хаті, ні на подвір’ї, ні в цілому світі, хіба в мoгилі! Я – атеїст, і вся моя рідня не хрещена і не вірує в Бога. Нас в сім’ї четверо дітей і всі маємо вищу освіту. Хто нам дав освіту – Бог чи партія? А синок постійно плаче і хворіє тому, що клімат йому не підходить».

Ні південне сонце, ні сухе повітря, ні хвилі Чорного моря, ні різні натуральні вітаміни не могли заспокоїти Дениска. Він плакав вдень і вночі. Від цього батьки й рідні виснажились вкрай. Адже найкращі повоєнні лікарі-педіатри і багато професорів медицини твердили одно: дитина здорова. Але ні трави, ні баби-шептухи, ні різні ворожбити не могли заспокоїти дитини. І врешті одного літа сталось непоправне: замість відпустки Тимофій поїхав на похopoн найдорожчого 10-річного сина…

Наближався рік сумної дати. Батьки готувалися поїхати на могилу сина. Оля готувала продукти на дорогу, а Тимофій приліг на канапі й задрімав. Йому приснився дивний сон, під час якого він голосно заговорив. Дружина почула це й розбудила його. Тоді чоловік розповів їй своє видіння: – Олечко, я такої краси ще не бачив. Сниться мені, що я йду шукати Дениска. Десь чую веселий дитячий сміх. Спішу туди, а там сад невимовної краси: одні дерева цвітуть, другі плодоносять. А квіти!.. Таких квітів я ніколи ще не бачив. Під ногами – зелена травичка, довкола – пташиний спів, трохи далі – річечка, і цій красі не видно краю. Увесь сад переповнений діточками різного віку, усі бавляться, сміються, всі такі веселі і життєрадісні. А Дениска не видно. Біжу далі. І ось на краю саду бачу єдиний сухий кущ, а під тим кущем, у поросі, сидить замурзаний наш Дениско… – Я… Я… до нього. Синочку, ти чого не йдеш до дітей, а тут у поросі заховався за цим кущиком? А він з таким жалем промовив до мене: «Мене туди не пускають, бо я нехрещений». Я хотів взяти його на руки, але саме в цю мить ти мене розбудила.

Після відвідин Денисової могили Тимофій охрестився й повінчався з Олею та всіх рідних і знайомих переконав і навернув до хрещення і Христової віри.

Так буває в житті, що людині іноді замало Божого слова, аби повірила Божій правді. Декому треба особливого знаку – терпіння чи смерті рідних, щоб увірувати в Бога, покаятися й навернутися.

Реальність життя у світі показує правдивість і актуальність слів Ісуса в притчі про багача і Лазаря. Сучасна людина настільки зачерствіла в гріхах гордості, самолюбства, що ніщо не впливає на неї, крім нагод власної користі. Тому неможливо сподіватися на якусь позитивну зміну життя, бо люди не хочуть змінитися самі, з середини, лише очікують однієї зміни – бажають вигідно жити. Люди не хочуть доброго життя, лише добре жити. Добре життя будується на основі об’єктивних правд і здорової моралі, спільного добра, а жити добре означає дбати лише про власне добро, вигоду тіла. Про це Ісус сказав так: «Дух оживляє, тіло ж нічого не допомагає. Слова, що я сказав вам – дух і життя» (Йо 6,63).

Сьогодні світ старається замінити віру ворожбою, добро душі добром тіла, правду голосом моди, щоб знищити віру, мораль, духовні цінності, руйнувати Церкву, витіснити Бога з людського життя, з цього світу. І люди підтримують це, допомагають злу поширюватися у світі, наприклад, розпусною модою.

Багато людей, незадоволені станом життя, запитують: коли воно зміниться на краще? Але життя не стане кращим, якщо не будемо щиро шукати Бога, Його Самого, а не тільки користі від Нього. Хто сьогодні готовий повністю відкинути від себе всяку забобонність, ворожбу (скидання вроків, зливання воску, викачування яйця, поганських звичаїв на похороні, непристойних слів тощо), не справляти забав у п’ятницю й дотриматися посту, вшановуючи цим смерть Христа задля нашого спасіння, покинути шкідливі звички, відмовитися від тілесної краси, людської слави і віддати перевагу добру душі, духовним цінностям? Практично ніхто, хіба якісь поодинокі особи. Люди хочуть добра в житті, але своєю поведінкою, способом життя заперечують свої бажання. Вони не захищають, а руйнують життя абортами, евтаназією, наркотиками, розпустою, азартними іграми. Замінюють правду псевдо свободою фемінізму, гендерних рухів, гомосексуалізму. Чи можуть тоді злі вчинки дати добрі результати?

Під час революції гідності на майдані загинула сотня людей, борючись за здорові принципи життя, але ми й надалі обманюємо один одного, обкрадаємо, здобуваємо достаток в нечесний спосіб. Світ змінює ментальність людей в сторону матеріальних, а не духовних речей, власної вигоди, так що людина замінює Бога грошима, золотом і ми піддаємося цьому. Тоді немає підстави надіятися на моральний, духовний поступ у світі.

Притча про багача і Лазаря показує, що Бог не змінює людей силою, лише при її бажанні і добрій волі. Для цього Господь дав людині світлий розум, якого достатньо, щоб пізнати добро та зло. Ісус показує це у притчі, що Бог не заставляє багача допомагати бідному Лазареві. Він міг сам зауважити його й допомогти, але не захотів. Якщо сумлінням людини керує правда й добро, воно само підкаже людині як правильно поводитися в житті, знаходити в ньому Бога, щоб вкінці могти впевнено перейти від щастя земного до вічного.

Не потрібно шукати великих знаків Божої присутності, допомоги в житті, але вміти використати ті, які Христос дає нам, частіше звертати увагу на потреби ближніх. І цього буде достатньо, щоб відбулися позитивні зміни в житті, щоб Христос приніс у світ правду, любов і добро. Амінь.

о. Михайло Чижович, редемпторист

21 Неділя по Зісланні Святого Духа (Лк 8,5-15; Гл 2,16-20).

Кожна Євангельська притча, яку ми чуємо чи читаємо, є закликом віднайти себе чи своє місце в цій притчі. І притча про сіяча – не виняток. Це притча, яка в різні періоди нашого життя дозволяє нам по-різному дивитися на себе, адже сьогодні я можу порівняти себе до кам’янистого ґрунту, завтра можу бути більш схожим до ґрунту, на якому чимало терня; але завжди я залишаюся покликаним бути родючим ґрунтом, який приносить плоди сторицею, навіть якщо сьогодні птиці викрадають з мого серця посіяне сіячем зерно, яким є Слово Боже. Бо Господь, який є Сіячем, не перестає сіяти в моє серце своє Слово. А сіяти означає вкладати, інвестувати, в надії і очікуванні, що вкладене принесе результат. І ця притча яскраво показує, як багато Бог вкладає в нас, незважаючи на наші недоліки, на наше тверде серце, на піддатливість клопотам, пристрастям, щоденній рутині – які можуть заглушити в нас Боже Слово. Бог вкладає в нас, бо вірить нам, довіряє, бо, попри все, очікує, що ми не змарнуємо його Слова, що дозволимо йому прорости в нашому серці і в нашому житті. І Бог, на відміну від нас, ніколи не шкодує часу, зусиль, витривалості, які необхідні для того, щоб зерно виросло і принесло плід.

Ця притча показує великодушного Бога, який завжди вкладає в нас, хоч завжди залишається небезпека, що ми змарнуємо його Слово. Але, можливо, найбільша небезпека – це коли ми забуваємо про своє місце в цій притчі і «посягаємо» на місце когось іншого – на місце сіяча. Коли ми недооцінюємо Божого Слова, яке є живе і діяльне, з силою якого не зрівняється ніщо в цьому світі. Коли ми самі стаємо сіячами: коли самі засіваємо своє серце тим, що суперечить Божому Слову, що марнує нас (бо, як кажуть, чим себе наповнюємо, тим і живемо; яке зерно в себе посіємо, такі плоди і пожнемо).

Іноді ми стараємося бути ще й зерном: не дозволяємо Богові сіяти через нас в світі, а насамперед в наших сім’ях і колективах, його Слово, а сіємо себе: свої погляди, принципи, правила, свою мораль, свої бажання і плани. І тоді часто нарікаємо і розчаровуємося, бо Бог нібито не змінює нашого життя на краще, не допомагає нам. Але ж хіба це не ми самі в такий спосіб перешкоджаємо зерну Божого Слова рости і приносити плоди?

Бог не дає нам готового хліба, а сіє в нас зерно. І ми не можемо вимагати, щоб він робив щось чи все замість нас. Він дає нам можливості, вміння, таланти, дає свою підтримку і благодать і, найважливіше, своє Слово як дороговказ і силу в житті. Але коли ми займаємо місце Бога, місце сіяча, то не жаліймося на Бога, але на себе, бо самі відповідальні за те, як проходить наше життя.

В сьогоднішньому Апостолі маємо чудовий приклад того, що означає бути добрим ґрунтом. Цим прикладом є апостол Павло і його слова: «Живу вже не я, а живе у мені Христос. А що живу тепер у тілі то живу вірою в Божого Сина, який полюбив мене й видав себе за мене» (Гл 2,20). Слова, які засвідчують, що він насправді дозволив Божому Слову поселитися і вирости, принести плід в своєму серці. І якщо ми дозволимо Божому Слову зростати в нас, то в нас житиме Христос, ми житимемо вірою в нього, а не своїми пристрастями, бажанням слави чи клопотами щоденності.

Отож, запитаймо сьогодні себе, ким у світлі цієї притчі я є насправді, чи намагаюся бути, в житті: чи я є добрим ґрунтом, в якому Бог може вирощувати своє Слово, яке є словом життя; чи я намагаюся бути зерном чи сіячем…

о. Назар Саврас, редемпторист


Сторінка 1 із 7