Хто вирушає у далеку подорож, час від часу добре перевіряє мету – орієнтир (що хочу осягнути, куди маю прийти) та дорогу, якою прямує до неї. Він слідкує за дорогою, можливими перешкодами на ній, щоб рухатися безпечно й дивиться вперед, аби не збитися зі шляху, а впевнено йти до вибраної мети. 

У першу Неділю Великого посту читаємо Євангеліє про покликання перших двох Христових учнів Филипа і Натанаїла. Ця подія повертає нас думкою до початку нашого покликання: Хрещення, першої Сповіді й Причастя, нашого рішення йти за Ісусом та вибору християнського способу життя. Іншими словами, на самому початку шляху очищення, каяття і навернення, Церква нагадує нам про те, що є найважливіше у цьому: шукати не себе, свою досконалість чи навіть свою гріховність, очищення від гріхів, а Христа – живе Слово Боже. Тільки завдяки Ньому зможемо духовно зростати у вірі, надії та любові – зміцнювати свій зв'язок з Богом і очиститися з гріхів. Також побачити присутність і любов Ісуса в нашому житті – виконати завдання посту.

Блаженніший Любомир Гузар під час чергового Великого посту при кінці свого життя сказав: «Сьогодні вже друга неділя Великого посту, а чи це видно по нас». Доживши до першої неділі Великого посту, ми пройшли перший відрізок посного шляху. Тому маємо можливість подивитися, як ми його пройшли, по чому це видно, що тиждень посту за нами, які перші плоди посту отримали, чи змінилося щось у нашому житті: глибше пізнали й зрозуміли певну Божу правду, перемогли, відкинули від себе якусь спокусу, гріх, наскільки завдяки цьому наблизилися до Ісуса Христа. 

Покликання перших учнів Христа нагадує нам про те, що Великий піст є успішним для нас, коли нашим провідником у житті та в пості є Ісус Христос. Він присутній біля нас через події, обставини, людей. Для безпеки, успіху подорожі пустинею посту важливо бачити Ісуса в нашому житті. На прикладі Натанаїла бачимо, що Бог завжди бачить нас: стан душі, переживання, труднощі, події, обставини. Але чи ми бачимо Ісуса, чи стараємося побачити Його, знайти в своєму   житті? 

Головна мета посту – це зустрітися і з’єднатися з Ісусом Христом. Відповідно основне завдання посту – здобути Божу любов, яка єднає нас з Ісусом. У праці над здобуванням цього великого дару любові, важливим плодом покаяння і навернення, духовного очищення під час посту є отримати дар духовного зору, вміння бачити, як Бог об’являє та дарує нам свою любов, як це сталося з       Натанаїлом. 

Одного разу молодий воїн був поранений на полі бою і потрапив у лікарню. Коли про це довідалась його мати, прибула здалеку, щоб провідати його. Їй сказали, що він спить і що стан його критичний. «Дозвольте мені хоча б поглянути на нього сплячого», попросила мати. Лікар довго заперечував, але потім погодився і дозволив їй стати біля ліжка пораненого сина. Коли матір побачила бліде, змучене обличчя сина, її материнське почуття заговорило так сильно, що вона, не зважаючи на попередження лікаря, простягнула свою руку, щоб ніжно обтерти холодний піт з чола свого сина. Поранений син відчув цей ніжний дотик і прошепотів: «Це рука моєї матері».

Якщо цей важко поранений син відчув дотик руки своєї земної матері, то наскільки більший і ніжніший є дотик нашої Небесної Матері до своїх горем і нещастями зранених          дітей.

Великий піст даний нам для того, щоб наново наповнитися Божою любов’ю – основою справжнього щастя, яку ми втратили через гріхи. Щоб побачити, як Ісус приходить у наше життя й наповняє нас своєю любов’ю, потрібно очиститися з гріхів гордості й самолюбства, байдужості та лінивства. 

Чи зможу я побачити, зустріти Христа у своєму житті, якщо не буду здобувати духовного світла віри, мудрості Святого Духа, коли мною буде надалі керувати дух маловірства, гордості – слухання голосу світу, самолюбства – приємності й вигоди тіла. Провести добре час посту означає вийти з темряви гріха (правди світу) до світла Божої правди, обравши ще раз Христа основою і провідником свого життя, орієнтиром до Нього – Божі заповіді, слова Спасителя, а метою – любов Бога, добро та спасіння душі. Перевірити це можемо по тому, скільки разів за цей перший тиждень я сказав «так» Божій правді та сказав «ні» гріхам. Якщо мій погляд, думка, увага звернені далі до вигоди тіла, матеріальних речей, значить я не шукаю Ісуса, принаймні не почав шукати, очищати й просвітлювати душу Божою правдою. 

Правдивий піст – це перейти від посту на рівні звичаїв до особистої зустрічі з Христом у молитві, Святому Письмі, Святих Тайнах, у ближніх, які потребують нашої любові чи милосердя. Заклик про покаяння, навернення, любов Бога до нас може прийти в різний спосіб, але тільки особиста зустріч із Христом змінює, очищує та спасає   нас. 

За тиждень посту важко щось багато змінити, зробити радикальний поступ у духовному житті. Однак запитаймо себе, чи за той час я принаймні розпізнав стан моєї душі, рівень свого духовного життя, щоб знати, що далі маю робити, над чим працювати, в якому напрямку йти, аби бути ближче Бога й більше любити Його. Амінь.

о. Михайло Чижович, редемпторист

Неділя м’ясопусна: Мт 25,31-46.

Третім кроком у духовному приготуванні до Великого посту є м’ясопусна неділя, в яку читаємо науку Ісуса Христа про Страшний суд чи кінець світу. Церква подає це Євангеліє, щоб через нього показати важливість та кінцеву мету події, до якої провадить нас Великий піст. Готуючись до Пасхи Христової – урочистого вшанування хресної смерті і славного воскресіння Ісуса Христа, ми одночасно готуємося до власного воскресіння, переходу від земного життя до вічності – Царства Небесного.

Розповідь Ісуса про Страшний суд і кінець світу нагадує нам про важливість цієї події для нас. Для християнина немає важливішої справи, як спасіння своєї душі й життя вічне. Тому ми не можемо легковажно ставитися до цього, до власного вічного щастя в небі – неоціненного дару Божої любові. Бо наука про Страшний суд – це розповідь про любов Бога і людини.

Більшість із нас кілька раз у своєму житті чули розповіді про кінець світу. Час минув, але ні одне з цих пророцтв не здійснилося. Світ далі існує і життя в ньому продовжується. Останні 10 років у світі поширюється «нове об’явлення – пророцтво» про кінець світу під назвою «печать Бога живого».

Ісус Христос після хрещення в Йордані перебував 40 днів у пустині й зазнав там спокус від сатани. І в теперішні часи злий дух намагається різними спокусами, неправдою заманювати людей до себе. З їх допомогою зводить багатьох з доброї дороги до Господа Бога. Отож, давайте дослідимо, чим насправді є це «нове пророцтво», яка його справжня мета.

Автор печаті

Спочатку з’ясуємо автора цього нового «об’явлення». Це «Марія від Божого милосердя». Однак «книга істини» не подає точних даних про неї: реальне її ім’я та прізвище, дату народження, країну і місце походження, проживання на даний час. Ця «візіонерка» є якоюсь таємничою, невідомою, анонімною особою. Це перший аргумент сумнівів у правдивості даного пророцтва. Якщо Бог дає знаки для людства, то об’являє їх через конкретних людей, у визначений час та у зрозумілий для них спосіб, як це було у Фатімі, Люрді, у сестри Фаустини. Він чинить це з конкретною метою, а не загально, розмито, незрозуміло: Що? Як? Для чого?

Журналіст Майкл О’Фаррел дослідив, що за псевдонімом Марії від Божого Милосердя приховується збанкрутілий підприємець Мері Карберрі з Ірландії. Сама Мері Карберрі у свої «пророцтва» не вірить і виглядає, що вона робила це для банального заробітку.

Церква – посередник Ісуса

Якщо ця «печать» справді є знаком від Бога, то чому про це не знає Церква, Папа, не видано офіційних документів про його важливість і використання. Ісус Христос залишив на землі своєю заступницею святу Церкву і в ній усі середники, необхідні для спасіння, приготування людей до кінця світу, а її голові – апостолу Петру та його наступникам – дав ключі Царства Небесного. Вони отримали від Христа знання і розуміння Божої правди та право правдиво пояснювати людям слова Божої істини. Якщо б Христос щось робив поза Церквою, скривав від неї, ігнорував її, значить – чинив би неправдивими слова своєї науки. Але чи може Бог сам себе заперечити, мати дві правди, невірність своїм словам? Звичайно, що ні. Істотою Бога та Божества Ісуса Христа є правда: «Я – дорога, правда і життя» (Йо 15,6). Тому Христос як Бог завжди вірний своїм словам і ніколи не посилає неправди людям. Ось ще один доказ фальшивості послання «печать Бога живого» та «книги істини».

Розмір і назва книги

Вже сама назва послання «книга істини» викликає сумнів щодо його правдивості. Бо істиною є сам Бог, про якого розповідає нам Святе Письмо. Книга Біблії зібрала у собі всю Божу істину, яку Господь об’явив людині, і за розміром становить одну книгу, а «книга істини» має аж п’ять томів. Якщо відвічна Божа істина помістилася в одній книзі, то чи нова «Божа істина» є настільки великою, що потребує аж п’ять томів? Якщо Бог є один, чи може бути в нього дві істини? Коли в Господа буде дві істини, він не буде правдивим Богом. Якщо у світі є один правдивий Бог, то й істина одна. Тому з самої назви даної книги можемо зробити висновок про неправдивість послання «печать Бога живого» та всього, що з цим пов’язане.

Знак печаті

Знак «печать Бога живого» також викликає багато сумнівів і запитань щодо свого походження. Якщо він правдивий, то де тоді знаходиться оригінал, щоб люди могли побачити й переконатися у його правдивості?

Багато сумнівів і запитань викликає вигляд та уклад «печаті». Коли уважно прочитати текст «печаті», то одна частина тексту суперечить іншій. У першій частині є заклик довіритися «печаті Бога живого», а в другій – довіра Богові Отцеві через молитву до Божого милосердя. То що ж насправді захищає нас перед кінцем світу і другим приходом Христа: «печать» чи надія на Господа?

Також не зрозуміло, від чого саме захищає людей «печать Бога живого». На її початку є такі слова: «Всі, хто приймуть цю печать, отримають захист для себе та своїх родин напередодні Другого Пришестя Христа». З їхнього змісту випливає висновок, що Бог захищає нас від Ісуса Христа, тобто від себе.

Спосіб і зміст послань та молитовник до них досить незрозумілої будови та змісту. Все багато раз повторюється, без логічного зв’язку, чіткої думки та конкретної мети. Це ще один аргумент за визнання цього об’явлення фальшивим. Якщо Бог сказав якусь правду, він не об’являє її 10 раз. Його слово ніколи не втрачає сили, не треба повторювати його знову.

В кожного, хто увірував в Ісуса Христа та прийняв Таїнства Хрещення і Миропомазання, вони залишили на його душі незатертий знак (печать) Живого Бога – Отця Сина і Святого Духа, знак участі у Царстві Божому. Для чого тоді потрібен нам ще якийсь знак нашого спасіння? Немає потреби в жодних інших знаках нашої приналежності до дітей Божих та Царства Небесного.

Увесь текст «печаті» і «послань» наповнений напівправдою, що однозначно є методом діяльності сатани.

Перестороги Христа

Про неправдивість таких речей (об’явлень, пророцтв) сказав сам Христос: «І коли хто скаже тоді вам: Глянь, ось Христос, чи онде, – не вірте, бо встануть лжехристи та ложні пророки, які чинитимуть великі знаки й чуда, щоб, коли можна, звести навіть і вибраних. Ось я попередив вас. Коли вам, отже, скажуть: Ось він у пустині, – не виходьте; ось він, у криївках, – не вірте!» (Мт 24,23-26), «Не кожний, хто промовляє до мене: Господи, Господи! – ввійде в Царство Небесне, лише той, хто чинить волю Отця мого, що на небі. Багато мені того дня скажуть: Господи, Господи! Хіба ми не твоїм ім'ям пророкували? Хіба не твоїм ім'ям бісів виганяли? Хіба не твоїм ім'ям силу чудес творили? І тоді я їм заявлю: Я вас не знав ніколи! Відійдіть від мене, ви, що чините беззаконня!» (Мт 7,21-23).

Отож, коли хочемо мати певність спасіння, маємо пам’ятати, що то не ми спасаємо себе різними речами: «печатями», оберегами тощо. Нас спасає Ісус Христос своєю любов’ю, яку приймаємо через слова Євангелія, молитву, Сповідь і Причастя: «Хто слухає моє слово й вірує в того, хто послав мене, має життя вічне» (Йо 5,24), «Я – дорога, правда і життя. Ніхто не приходить до Отця, як тільки через мене» (Йо 15,6). У справі спасіння перед нами стоїть одне завдання – виконати Божу волю. Тому слухаймо і виконуймо слова нашого Спасителя Ісуса Христа, на нього покладаймо всю надію й цілковито довіряймо йому, дотримуймося науки Церкви і не потрібно нам буде ніяких інших об’явлень, знаків чи середників, бо Христос вже зробив все, що необхідне для нашого спасіння.

о. Михайло Чижович, редемпторист

Неділя Блудного сина: Лк 15,10-32.

У молитвах Церкви від неділі митаря і фарисея до кінця Великого посту лунає заклик: «Відчини мені двері покаяння, Життєдавче». Радісний різдвяний тон духовного життя поступово замінюється сумним. Це стає запрошенням до переоцінки цінностей, переосмислення свого життя. Неділі перед Великим постом приготовляють нас духовно до нього, пробуджують у серці дух покаяння і навернення. Прикладом цього є притча про Блудного сина.

Великий піст готує нас до належного пережиття найбільшого знаку любові Бога до людини – смерті і воскресіння Ісуса Христа. Зокрема маємо наново відкрити для себе Господа Бога як найбільше добро, джерело добра і життя. Виконати це допомагає нам постава люблячого батька в притчі про блудного сина. Через голод і приниження на чужині молодший син усвідомив собі, ким насправді є його Батько і він сам. Пам'ять про велику любов Батька до обох синів зродила в його душі усвідомлення своєї помилки і велике каяття.

У єврейському розумінні згрішити означає не потрапити в ціль, тобто розминутися з головною метою життя. Блудний син, покинувши Батька, відійшов від правдивої мети життя – ставати подібним до нього. Перебуваючи на чужині в голоді й самотності, син зрозумів свій гріх, що вибрав шлях, який не веде до Бога, а від Бога, віддаляє від правдивого життя та любові.

Завдання Великого посту – допомогти нам глибше пізнати Бога і себе, щоб завдяки цьому пізнанню краще очистити свою душу й належно приготуватися до свята Пасхи.

Серед людей існують різні жарти, як стосовно земного, так і духовного життя. Розповідають, що один чоловік у Великому пості прийшов до сповіді. На кінець сповіді священик запитав його, чи він жаліє за вчинені гріхи. А той відповів: «Та хто би жалів за ними». Нажаль таке поверхневе розуміння гріха та покаяння поширене й сьогодні серед багатьох християн.

Очищення душі потребує щирого жалю, розкаяння серця за допущені гріхи. Жаль свідчить про розуміння гріха і Божої любові, відкритість душі для Ісуса Христа, бажання відновити свій зв’язок любові з Господом Богом. Він вказує на важливість Бога для мене: з любові чи користі.

Жаль як важливий елемент присутній у Таїнстві Сповіді. Він належить до п’яти умов доброї сповіді. Хто виявляє його після визнання своїх гріхів, той щиро любить Христа, а хто не говорить цього, той кається з обов’язку чи зі страху. Жаль після гріхів – це бажання навернутися, змінити своє життя, будувати його з Ісусом, відповідно до його науки, а не лише з користі.

Блудний син виявляє жаль за свою помилку, свій гріх перед собою, а потім відкрито перед батьком. Зрозумівши власний гріх, він кається самостійно, без впливу інших людей. Ніхто не заставляє його до цього, не вимагає від нього. Він робить це особисто. А що заважає, не дає мені підсумувати гріхи на сповіді, сказати: жалію, каюся за свої гріхи, хочу поправитися.

Добре! Я назвав під час сповіді вчинені гріхи. А що далі? Хто має нести відповідальність за мої гріхи: сусід, єпископ, президент чи Папа Римський? Що я буду робити після сповіді, як планую дальше жити? Якщо я не говорю, не додаю, що каюся за гріхи, тоді моя сповідь є більш формальна, чистою арифметикою, сухою статистикою, ніж зустріччю любові з милосердним Ісусом. Це означає, що я не хочу взяти відповідальності за свої грішні вчинки. Сповідь без жалю чи покаяння свідчить про те, що людина не відкриває вповні своєї душі для Бога, не довіряє себе йому, сповідається більше з користі, для людського спокою, а не з любові й взаємної довіри. Така сповідь не є зустріччю сина з люблячим Батьком. Коли ми підсумовуємо сповідь щирим жалем, це означає, що переживаємо її як зустріч із нашим небесним Отцем. Ми йдемо доброю дорогою, яка провадить нас до мети життя – бути біля Бога, у зв’язку любові з ним.

Спосіб нашої сповіді, покаяння свідчить про міру відкритості душі для Ісуса Христа. Наскільки ми відкриваємо своє серце для Ісуса, настільки дозволяємо йому ввійти в наше життя, настільки він може наповнити його своєю любов’ю і милосердям, змінити його на краще.

о. Михайло Чижович, редемпторист

Неділя митаря і фарисея Лк 18,10-14.

У роздумах над притчею про митаря і фарисея переважно говоримо про особу митаря і фарисея та їхню поведінку, зокрема про такі теми, як: молитва, гордість і покора, покаяння. Але дуже мало звертаємо уваги на місце, де відбулася ця подія – храм. Сьогодні роздумаємо про значення храму в нашому духовному житті та поведінку християнина в ньому.

Багато важливих наук Ісуса Христа відбулися у єрусалимському храмі. Там він мав можливість донести правду про Царство Небесне до багатьох людських душ, пробудити у серцях простих людей та книжників і фарисеїв віру, що саме Ісус є тим обіцяним Месією, якого очікував ізраїльський народ.

Сьогодні Христос також навчає людей у храмі зі сторінок Євангелія, щоб зродити в їхніх серцях віру і любов до Господа Бога. Однією із духовних вправ, яка допоможе виховувати у собі добру віру і перевіряти її стан – це наша відповідна поведінка у храмі. На що слід звертати тут увагу?

Найперше маємо пам’ятати, що храм – це святе місце, Божий дім, місце зустрічі з Богом. Відповідно він потребує належної нашої поведінки.

Поведінка християнина у храмі, зокрема під час богослужінь, свідчить про рівень його віри, тобто поваги та любові або неповаги до Ісуса Христа. Тут варто пригадати слова Спасителя: «Усе, що ви зробили одному з моїх найменших братів, ви мені зробили». Ці слова стосуються як ближніх, так і храму – кожного місця, де Ісус перебуває і об’являє нам свою любов.

Християнин іде до храму шукати Христа, зустрітися з ним у молитві, Літургії, Святих Таїнствах, почути голос Бога в Євангелії та розпізнати Божу волю у житті як дорогу до щастя і спасіння, а не вирішувати лише земні справи.

Храм – це передусім місце особистої та спільної молитви, тому потрібно приходити завчасно, щоб приготуватися до неї. Увійшовши в храм, треба перехреститися й зробити поклін на знак поваги до Ісуса Христа, присутнього в кивоті. Можна, але не обов’язково, підійти до тетраподу, поцілувати на ньому ікону та хрест і стати собі в місці, де хочу помолитися. Якщо хтось запізнився на Літургію, то вже не потрібно молитися приватно, а долучитися до спільної молитви на тому етапі, на якому застав її. Коли вже відбувається Служба Божа і хтось йде приватно молитися перед іконостасом, ходить від ікони до ікони, то поводиться неправильно. Це не побожність, а брак культури, неповага до тих, що моляться Літургію і до самого Ісуса. Така поведінка розсіює увагу людей і відвертає її від Христа. Хто так поводиться у храмі, то не відчуває різниці між собою і Богом.

Необов’язково молитися у храмі перед кожною іконою. Достатньо помолитися до чи після Літургії перед однією іконою або в якомусь одному місці. Бо на всіх іконах той самий Христос і Богородиця, а не якийсь інший. Наша молитва йде до одного і того самого Господа Бога. Успіх молитви залежить не від ікони чи місця, а від стану душі – віри, покори, згоди з волею Бога. Пригадаймо собі молитву митаря і фарисея. Фарисей стояв біля святилища, а митар молився в кінці храму, та Господь здалека побачив і вислухав його. Хто вважає, що успіх молитви залежить від кількості відвіданих ікон, той не має ще правдивої віри. Бо допомогу дають нам не ікони, а Господь мірою нашої надії на нього.

Про важливість слів Ісуса та його самого для нас свідчить наша поведінка під час Літургії, вміння відкласти приватні справи (молитву, Сповідь), щоб уважно вислухати слова Євангелія та духовну науку. Якщо для когось не важливі слова Євангелія, духовна наука, це свідчить про рівень нашої поваги, любові до Ісуса Христа, наскільки він сам важливий для нас.

Храм – це місце зустрічі неба з землею, Бога з людиною, це передсмак Царства Небесного на землі. А Царство Небесне – це спільнота любові Бога з людьми. Ми збираємося в храмі на різні богослужіння, Службу Божу, щоб під проводом священика, як спільнота Божого Царства, разом прославляти Ісуса Христа, дякувати та просити про потрібні ласки. Спільна молитва завжди сильніша, ніж наша особиста. Якщо для християнина не важливо те, що відбувається у храмі, а важлива найперше приватна молитва, тоді вона не є правдивою молитвою, а проявом самолюбства. Тому вона не приносить нам користі.

Оскільки молитва – це розмова з Богом, тому в храмі не повинно бути галасу і пустих розмов. До храму не йдуть розмовляти зі знайомими чи сусідами, обговорювати у кого які справи чи проблеми, новини моди і політики, а розмовляти з Богом, йому відкривати своє серце і виявляти свій душевний біль та життєві труднощі.

Збираючись до храму на богослужіння, важливо також приготувати себе зовнішньо. Богослужіння – це час для зустрічі християнина з Богом, тому потрібно приготувати й відповідний одяг для спільної молитви. Адже християнське богослужіння за своєю природою спільнотове, тому, беручи в ньому участь, маємо пам’ятати про присутність інших на молитві. Наш зовнішній вигляд не повинен жодним чином відволікати увагу інших від того, що відбувається у храмі. Цей одяг має бути в міру святковим, чистим, а одночасно скромним і не привертати надмірну увагу. Відповідний зовнішній вигляд християнина, який збирається до храму на богослужіння, є виявом його поваги до себе самого, своїх ближніх – інших вірних у храмі, а також до самого святого місця – Господнього дому, в якому вірні збираються на молитву. Християнин йде до храму не для того, щоб на нього звертали увагу, похвалитися своїм зовнішнім виглядом, новим одягом чи взуттям, а шукати Бога. Наша увага має бути звернена на Христа, а не на себе, щоб заспокоювати свої пристрасті. Богові не потрібне наше тіло, гарний вигляд, а краса душі – покори, довіри, послуху Божій волі, як навчає апостол Петро: «Я справді розумію, що Господь не дивиться на особу, а в кожному народі, хто його боїться і чинить правду, той йому приємний» (Ді 10,34-36).

Дітей батьки повинні привчати до спільної молитви з раннього віку особистим прикладом. Приходячи до храму з дітьми, треба слідкувати, щоб вели себе спокійно, чемно і скромно. Якщо ж дитина поводиться шумно, почне плакати або кричати, батьки повинні одразу ж винести або вивести її з храму. Не слід дозволяти дитині їсти у храмі, крім тих випадків, коли роздають благословенний на литії хліб або Артос на Пасху.

Коли йде мова про релігійне виховання, то малих дітей бажано тримати в церкві під час богослужінь біля себе, не давати їм вільно бігати по храмі, бавитися іграшками, щоб вони відчували особливість цього місця, межі своїх дій, що у світі є певний порядок, закони, а не вседозволеність. Деякі батьки дозволяють дітям вільну поведінку в храмі для спокою, пояснюючи це їхнім енергійним характером. Але це велика помилка. Сьогодні вони не слухають ваших слів, науки Ісуса, а завтра відкинуть, зневажать вас самих, відкинуть науку Христа, відкинуть Бога від себе, зі свого життя.

Хто ходить часто до храму, можна вважати його побожним. Але його поведінка у храмі не завжди буває побожною. Якщо під час богослужінь людина зайнята своїми молитвами, цілуванням ікон – власною побожністю, то цим не прославляє Бога, бо зневажає інших, котрі моляться, розсіває їхню увагу своєю поведінкою. Така особа цілує Євангеліє на тетраподі, молиться «Отче наш» і говорить Богу «хай буде воля твоя», а не думає в той час про інших, а про себе. Тому її поведінка лицемірна, бо вона не слухає і не виконує Божої правди, а слухає себе, свої бажання. Скільки, отже, поваги проявляємо до святого храму, до того, що відбувається у ньому, стільки поваги, тобто любові дарує нам Ісус.

о. Михайло Чижович, редемпторист

Три великі святителі, яких вшановуємо нині, після неділі Закхея: Василій Великий, Григорій Богослов й Іван Золотоустий – це ще один цінний приклад спасіння та дороги до його осягнення. Митар Закхей простотою і щирістю свого серця отримав від Ісуса спасіння для себе і всього свого дому. Ця подія показує нам, що Бог бачить в нас найменше добро, якого часто не зауважують люди, і використовує цю нагоду для нашого спасіння. 

Життя і діяльність трьох святителів: Василія Великого, Григорія Богослова й Івана Золотоустого – це приклад потрійної сили щодо правдивості науки Ісуса Христа та способів праці над своїм спасінням. Біографи зазначають, що у їхньому житті було лише три дороги: до храму, до школи і додому. Тому вони стали святими, а святістю свого життя і своєю наукою просвітили і збагатили Церкву, захистили її    єдність.

З історії Церкви знаємо, що перші три віки християнства були дуже важкими. У тих часах дуже багато християн були змушені відстоювати правдивість Христової науки своїми страшними муками і смертю. Але настав час, коли вода святого Хрещення, вилита на голову царя Константина, згасила вогонь лютих переслідувань. Проте це було ненадовго, бо на місце вбивць тіла прийшли вбивці душ, численні єретики, які своїм фальшивими науками підривали християнську правду в самому корені. Здавалося, що вороги переможуть християн. Однак Господь опікувався Своєю Церквою. «Не залишу вас сиротами, прийду до вас» (Йо 14,18), «Ось я з вами по всі дні аж до кінця віку» (Мт 28, 20), — сказав колись Ісус Христос до своїх апостолів, і цієї обітниці дотримувався у всі          часи.

У найважчі для святої Церкви хвилини Ісус посилав їй великих мужів, які своїм життям, глибокою наукою, а також святістю і чеснотами відважно ставали в обороні святої Церкви. Вони своєю діяльністю винищували згубні вчення та намагання   єретиків.

Так було в кінці IV століття по Христі, коли єресь Арія захоплювала щораз ширші кола Східної Церкви. Тоді Господь покликав на її оборону трьох велетнів духа, великих богословів: Василія Великого, Григорія Богослова та Івана Золотоустого. Вони, подібно до апостолів, були тими світильниками, що світили і світять для всіх нас до сьогоднішнього дня прикладом твердої віри, витривалої молитви і щирої любові до          Бога. 

Ми любимо святкувати різні церковні свята, але чи завжди приклад Ісуса Христа, Богородиці й святих знаходить застосування в нашому житті. Ми можемо піснями славити в храмі святих, але за порогом храму буває все навпаки. Коли ми стаємо легковажні до Божих заповідей, науки Ісуса Христа, як наприклад: посту в п’ятницю, християнського привітання, піддаємося різним забобонам, будуємо своє життя на основі різних фальшивих об’явлень (печать Бога живого й книга істини), а не на основі Святого Письма, шукаємо допомоги у ворожок, екстрасенсів, значить ми вже не наслідуємо приклад святих, бо нашим життям керує дух світу, гріх, а не світло Божої правди. 

Навіть найбільші святі не захистять добра, Божих дарів, ласки, яку отримуємо в Тайні покаяння і Святому Причастю, якщо ми самі не будемо цього шанувати й захищати добрим християнським життям: вірністю науці Христа та витривалою       молитвою. 

Первісна Церква мужньо перенесла всі випробування, переслідування не тільки через святих, а й завдяки твердій вірі й великій любові до Ісуса Христа багатьох простих християн, яку вони потвердили непохитністю свого духа чи мученицькою смертю. Серед них такі відомі святі, як: первомученик Стефан, великомученик Димитрій, мучениці Катерина і Тетяна, Софія, Віра, Надія і Любов, преподобна Ксенія Римлянка, святий Миколай та багато      інших. 

У нашому житті так буває, що нас переважно цікавить різна вигода від життя: добра робота, висока зарплата, розкішне житло, вигідне життя, а мало цікавить саме життя та його здорові, об’єктивні засади – правда і мораль. 

Свято трьох святителів виникло через суперечки їхніх почитателів. Та святі самі примирили їх через єпископа міста Євхаїти Івана, з’явившись йому в сні. Також і ми хочемо від Бога миру, здоров’я, допомоги і опіки часто за посередництвом святих. Через цих трьох святителів: Василія Великого, Григорія Богослова й Івана Золотоустого Ісус Христос запитує нас: «Що конкретного робимо ми за прикладом цих святих для отримання та збереження цих дарів? Якою дорогою іде наше духовне життя – Божих заповідей, чи людських вірувань? Яким світлом керуємося ми в житті – Божої правди чи світу? До яких джерел добра вони провадять нас – до Господа Бога, чи до світу у вигляді багатства, людської слави та         розпусти?»

За прикладом нинішніх трьох святителів маємо постійно пам’ятати, що добро приходить у світ від Господа Бога не через наші слова, а добрі вчинки. Хай нагадує нам про це наука Христа: «Так нехай світить перед людьми ваше світло, щоб вони, бачивши ваші добрі вчинки, прославляли вашого Отця, що на небі» (Мт 5, 19), «Не кожен, хто до мене каже: Господи, Господи ввійде в Царство небесне, але той, хто чинить волю Отця мого, що на небі» (Мт 7, 22). А також слова апостола Якова: «Коли брат або сестра будуть нагі й позбавлені засобів щоденного прожитку, і хто-небудь з вас до них скаже: «Йдіть собі з миром, грійтеся та годуйтесь», і не дасть їм потрібного для тіла, то що це допоможе? Так само й віра, коли діл не має, мертва сама в собі». (Як 2, 15-17). Амінь.

о. Михайло Чижович, редемпторист

Неділя Закхея Лк 19,1-10.

Неділя Закхея – це духовний місток, який поєднує два важливі моменти у відкупленні людського роду: час різдвяний і великопосний, таїнство народження Божого Сина та його хресну смерть і воскресіння. Зустріч Ісуса з Закхеєм відбувається, коли він прямує останній раз до Єрусалиму. Час спасіння наблизився. Прийшла година, коли ті, що дивилися на Ісуса, вже були щасливими, бо бачили і чули те, що хотіли бачити і чути пророки та царі. Наблизився час, про який законовчителі зверталися до Спасителя із питаннями про осягнення вічного життя, спасіння стукало в двері, бо те, що було «неможливе в людей, можливе є в Бога» (Лк 18,27), – і зустріч Христа із Закхеєм є здійсненням неможливого.

Опис зустрічі Закхея з Ісусом відкриває нам правду про нього, якою людиною він був насправді. За професією Закхей був митником – збирав податок для римської влади. Таких людей ізраїльтяни не сприймали позитивно, не любили, бо вони служили окупантам. Та зустріч з Христом відкриває нам зовсім іншу картину про нього.

Почувши від людей про діяльність Ісуса, Закхей забажав щось більше довідатися про нього. Він вилазить на дерево, щоб краще побачити Спасителя серед гурту учнів та людей. Христос зауважив і оцінив старання митаря, так що проста людська цікавість завершилася благословенням, спасінням для нього та його родини.

Євангелист Лука зазначає, що Закхей був митарем і багатою людиною. Та одночасно в його душі виявилося багато простоти і щирості. Тому він радо приймає Христа до свого дому. А на знак любові до Ісуса постановляє роздати половину свого майна бідним і перепросити всіх скривджених. Багатство не стало для нього перешкодою зустрітися з Ісусом Христом, отримати Боже благословення та спасіння. Завдяки простоті, щирості, відкритості серця Бог знаходить дорогу до кожної людини, навіть великого грішника.

Противагою митаря Закхея є багатий юнак. Він був побожним, бо з дитинства виконував усі заповіді. Одночасно мав велике багатство. Юнак також зустрів Ісуса у своєму житті, та це не стало користю для нього. Коли Христос запропонував йому поділитися своїм багатством з бідними людьми, як знак спасіння, він виявився не готовим до цього. Хоч був побожним, та серце його було прив’язане більше до багатства, ніж до Господа Бога. Душі юнака бракувало простоти, покори та повної надії на Господа. Через те він втратив Боже благословення, відійшовши сумним, незадоволеним від Ісуса Христа, не пізнав у ньому джерело свого щастя. Натомість для Закхея Христос став джерелом справжньої радості та щастя на землі й у вічності.

Ім’я «Закхей» означає бути чистим, чистий. Та воно було у протиріччі зі способом його життя й діяльністю. Однак Ісус поєднав цю протилежність в одну цілість, перетворивши її у синівство Авраама та спасіння. Будучи митарем, багатим в нечесний спосіб, Закхей, згідно з Законом, знаходився поза спасінням. Але простота і щирість серця Закхея відкрили йому шлях до Бога та спасіння. Неможливе у людей стало можливим для нього через Ісуса Христа.

Книжники і фарисеї чи багатий юнак вважали себе тілесно й духовно чистими – морально досконалими, насправді їхні душі виявилися забруднені сліпотою гордості. Цим вони втратили Боже благословення та спасіння від Ісуса Христа. Натомість Закхей та інші розкаяні грішники отримали від Христа справжню чистоту душі й розуму, бо пізнали в Ньому Бога та його велику любов до людей і прийняли його як свого Спасителя.

На прикладі Закхея бачимо, як власне добро служить добру інших людей, зокрема пізнанню Бога, провадить їх до Ісуса та спасіння. Його покаяння Спаситель підсумував словами: «Сьогодні на цей дім зійшло спасіння, бо й він син Авраама». Своїм наверненням митар Закхей отримав спасіння не тільки для себе, а й для свого дому – своєї сім’ї. Тому серед святих панувало гасло: «Спаси себе й біля тебе спасуться інші». Коли Господь дає нам будь-які дари, таланти, то не тільки для нас, а й для добра інших. Щоб користаючи з них, вони служили також добру ближніх, зокрема допомагали пізнавати Ісуса та його любов до нас, зроджували в їхніх серцях віру і любов до нього, зближали їх до Господа та спасіння – участі у Царстві Небесному.

Ми несемо спасіння іншим вірою, молитвою, поставою покори, терпеливості, милосердя, прощення. Із Святого Письма знаємо, що Божий закон побудований на основі двох заповідей – любов Бога і любов ближнього, які нерозривні між собою. Коли ми дбаємо про любов до Бога, то вона одночасно повинна проявлятися через нашу любов до ближніх. Бо в них ми найчастіше зустрічаємо й любимо Ісуса Христа: «Усе, що ви зробили одному з моїх братів найменших – ви мені зробили» (Мт 25,40). Коли дбаємо про наше спасіння вчинками і йдемо до Царства Небесного дорогою Божих заповідей, то прикладом свого життя провадимо інших за собою. Бо Царство Боже - це спільнота любові Бога з людьми. «Бо де двоє або троє зібрані в моє ім’я, там я серед них» (Мт 18,20). Бо неможливо любити Бога самого і не любити його в ближніх. Якщо ми любимо Бога, але не провадимо інших до нього, тоді наша любов до Господа неправдива й дорога до неба сумнівна: «Хто любить Бога, той нехай любить і брата свого», «Коли хтось каже: “Я люблю Бога”, а ненавидить брата свого, той неправдомовець. Бо хто не любить брата свого, якого бачить, той не може любити Бога, якого він не бачить» (1 Йо 4,21-20).

Ми, як добрі християни, стараємося допомогти іншим пізнати правду про Бога, допомогти їм любити Ісуса виконанням заповідей, молитвою, у Святих Тайнах. Та буває часто так, що діти, чоловік чи дружина, брат чи сестра або знайомі противляться цьому, кажучи: «О, які святі зробилися. Ви б тільки молилися й до Церкви ходили». З нами поводяться так, як говорили про Закхея: «До чоловіка грішника зайшов у гостину» (Лк 19,7). Та Христос заступився за нього й виправдав його, дав йому надію на спасіння. І нам не треба боятися цієї негативної критики людей, а продовжувати провадити ближніх до Бога поставою покори і терпеливості, витривалою молитвою за них. Бо прийде час, коли Господь покаже плоди нашої праці, наверне їх, відкривши їм серце й розум на світло Божої правди.

Одна дівчина, відійшовши від Бога, сильно захворіла. Колишня її товаришка, віруюча дівчина, відвідала її й, побачивши в кімнаті безлад, взялася прибирати. Вона все помила, почистила, поправила постіль, наварила для хворої їсти й, нарешті збираючись піти, запитала хвору, чи не захотіла б вона, щоб за неї помолитись? Але хвора грубо відповіла: «Іди звідси зі своєю молитвою й не набридай мені!».

Те саме повторилося на другий і на третій день, проте подружка мала багато терпеливості до хворої і продовжувала приходити й піклуватись нею, аж поки та не видужала. Навівши лад у кімнаті, християнка підійшла до своєї колишньої подруги й сказала: «Отож, мила моя, ти вже цілком здорова й нема потреби, щоб я далі набридала тобі. Завтра я вже не прийду. Дозволь же мені хоч поцілувати тебе на прощання!».

Хвора давно вже страждала від докорів сумління за своє грубе ставлення до подруги, тому ці слова остаточно зворушили її черстве серце. Вона кинулась на шию своєї рятівниці й гірко заплакала. Дівчина попросила прощення й гаряче подякувала за турботу у тяжкі дні хвороби і виявила бажання стати на Божу дорогу. Обидві подруги стали на коліна і одна в сльозах покаяння, а друга в сльозах радості дякували Господеві за спасіння. Як бачимо, терпеливість, розуміння та щира любов – це найпростіша дорога до черствих сердець, до спасіння.

Якщо ми є правдивими християнами, хай спосіб нашого життя відповідає нашому імені й наповняє світ Божою любов’ю. Бо невідповідною поведінкою ми позбавляємо ближніх цього великого дару, закриваємо їм дорогу до Бога, до спасіння. Хай про це постійно нагадують нам слова апостола Павла: «Тому, якщо страва призводить брата мого до гріха, повік не буду їсти м’яса, щоб не спокушувати мого брата, […] за якого помер Христос» (1 Кр 8,13.11).

о. Михайло Чижович, редемпторист


Сторінка 1 із 9